таки на своїх ногах ще, хоч уже не вірить, що врятує своє молоде життя, – до ліса не дійде, не заховається в ньому перед лютою бурею. Чує повне ослаблення, тратить силу. Ще крок, ще два і він уже на землі. Пробує піднятися – не може. Лізе на колінах і руках – руки клякнуть, деревіють. Та все таки Лукин не думає тут, на Чорногорі, гинути, як мога, не здається сніговій бурі. Але не устати на ноги внсе не може. Ба й повзатись по снігу, на це теж нема вже сили. Лежить як колода дерева, ледви ще дише. А буря мете снігом й покриває його ним. Заплющує очі, але притомности не тратить. Костеніють ноги й руки, але серце ще б'ється і думки в голові не завмирають, працюють, одна другу підганяє. Але цього, що з ним діється, не розуміє вже й не знає, де він. Чи це буря над ним гуде, а чи орли крилами лопотять. Чи злі духи виють і крутять снігами, а може це мавки закрутилися в танці? Не свист і голосіння, не виття, ні, це Лісні над ним співають, до сну приколисують. А йому щораз тепліше, тай спати, ох, як хочеться. А Лісні й дальше співають йому – співають, як колись маленькому співали. Милий, ніжний, солодкий той спів.
Ні, Лукин не завмирає, не замерзає, лише засипляє – солодкий сон огортає його. Аж, що це? Хтось не дає йому заснути. Щось лиже йому чоло й лице, а хтось другий бере його за плечі й підносить. Нічого цього не розуміє Лукин. А той «хтось» бере його на плечі й несе та тягне за собою, пробує пхати поперед себе, але Лукин паде. Він не може прийти до пам'яті – вона опустила його, як засипав. Так його безпам'ятного приволік той «хтось» над потік до колиби й поклав на лежанку. В колибі горіла велика ватра. Видно, той «хтось» жив тут із котюгою. Власник колиби налляв до кітлика води й всипав до неї якогось зілля, а коли воно заварилося, відчинив Лукинові рот і напоїв його тим гарячим виваром. Тоді почав терти Лукинові ноги й руки. Лукин був дальше без пам'яті. Колибник прикрив його двома вовчими шкірами й пересидів при ньому всю ніч. А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'ється в ньому.
Рано понатирав Лукина мастями – передовсім ноги й руки, але зі сну не будив. Десь аж сполудня відчинив Лукин очі. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав їсти сушених ягід і меду. Після цього Лукин знову заснув і спав до пізнього вечора.
Прокинувся з глибокого сну й повів очима по колибі. На її середині горіла велика ватра, а біля неї чоловік. Не старий ще, але весь зарослий – на голові буйна чуприна, борода довга, майже до колін, а очі у нього світяться як вночі у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловіка, як цей колибник, ще досі Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив він до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрізь гострим зором. А потім заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великої бочки.
«Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.
«Зроби кілька кроків. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сів. Тепер він дав Лукинові спорий кусень прижареного м'яса.
«Харчуй!
