в лузі. Щоб усі гори здовж і впоперек перейшов, другої Аннички-красуньки не знайшов би. І от у цю Анничку влюбилися оба братчики, він і Лесько, а один за одного не знали. Анничка знала, та мовчала. Мабуть оба припали їй до вподоби й надумувалася, котрого з них взяти за мужа.
Анничка надумувалася, але лихо не надумувалося – ненадійно й несподівано прийшло – громом із ясного неба вдарило.
Весна прийшла і брала гори в свої обняття, голубила їх, пригортала до себе, горячу кров кохання вливала в серця леґінів. Плив понад гори місяць, зірки моргали й всміхалися до гір і людей.
«О, ніч це була, ніч! Не всиджу в хаті, піду на ґрунь, викличу з хати Анничку, поговорю з нею, спитаю, коли поберемося? Пішов. От я на ґруні, недалеко ґражди Черкалека – світло в хаті – не сплять ґазди, не спить напевно ще Анничка. Тихими кроками наближаюсь до хати. Але хто там, хто під хатою? Місячно ж, видно, як у днину. О, там Анничка, а з нею, хто, хто? Ніхто другий, лише мій братчик, Лесько. Одною рукою держить Анничку за руку, а другою обняв її поза шию. Так, там Анничка з Леськом. А я? Полум'ям горіло в моїм серці кохання до Аннички, тепер загорілася в ньому злість, ненависть до брата. Ні, ні, Леську, не буде Анничка твоєю! Не буде!
Вовком лютим кидаюсь на Леська, відриваю його від Аннички і з усієї сили мечу ним до грубого бука недалеко хати. Анничка закричала й утекла. Лесько на землі під буком, лежить, не встає. Наближаюсь до нього й підношу. З його голови цюрчить кров. Голова розбита – вдарив нею до твердого бука. Наслухую – серце ледве б'ється, віддих слабенький. Простогнав раз і другий. Боже, Лесько вже мертвий… Простогнав ще раз, витягнувся і віддав Богові душу… Що, зробив я? Я? Ні, це зробило кохання до Аннички й ненависть до того, хто хотів забрати її від мене!
Так, але ж я душогубець! Я братовбивець! Що ж мені тепер робити? Куди дітися? Волосся рву з голови, дзвоню зубами, як у пропасниці. Припадаю до мертвого Леська, цілую його. А тут, як би щось підірвало мене й каже бігти, втікати. А куди бігти, до кого втікати, не знаю. Не знаю, а біжу, землі під ногами не чую. Так біг до ранку, біг і дальше, не приставав, не припочивав.
Перед мною Анничка, за мною Лесько, а в грудях буря з блискавицями і громами.
Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й мені. Так. Пошукаю собі смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душі й без серця? Душу мою забрав із собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка.
Шукав я смерти, хотів віддати своє життя покійному Леськові. Хотів утопитися, вода не приймала, хотів повіситися, курмей вривався, штрикав із високої гори-скали, не забився. Що не робив, що не діяв, смерти знайти не міг. Бог покарав мене життям. Буває – найбільша кара на цім світі, це не смерть, а – життя. Куди ходив я і блукав, не знаю, не пам'ятаю.
Блукав аж до осени, вкінці опинився тут, серед лісів, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину і животію в ній. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днів і років. Тай від коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив
