очі вилізли наверх, скрегоче зубами, вимахує руками. Не хотів би Лукин ще раз нести її на своїх плечах.
«Що буде, що буде»? – питає себе в думках Лукин. А відьма дотикає уже його плечей руками… Пропаде він… Аж раптом вибігає з корчів – Чугайстер. Лукин пізнав його. Чугайстер ухопив відьму в свої костисті руки. Не легко вирватися з них. Держить відьму в руках і кричить на Лукина:
«Втікай, втікай! Біжи, що сили в твоїх ногах!»
Послухав Лукин Чугайстра, біжить усе дальше й дальше від Черемошу. Оглядається, Чугайстер взяв відьму в танець. Може затанцює її на смерть?…
Вийшов Лукин на Кренту. Куди йому йти дальше? Куди? О, гірський світ великий, а ноги в нього міцні, куди загадає, туди понесуть. Занесли його над Пробійну, до печери діда. Довгенько йшов туди й був там саме перед вечором. Розложив у печері ватру, в ній усе так, як було за життя діда, тільки хрести на обох могилках похилилися вже. Треба буде поставити нові. Заснув таки зараз із вечора. Печеру освітив місяць, був якраз у повні. Горами несеться шепотом казка Карпатської ночі. Лише гуркіт і клекіт води Пробійної перебиває часом її. Пробійна не лише клекотить, грімко журчить, але й грає. Своєю нічною музикою вколисує Лукина – приграє і приспівує йому. Шумлять, грають і співають шумом довколишні, правічні ліси. А Лукин спить. Спав, аж почув крик ґотура – дикого півня. Пробудився і подумав, що це певне північ. Вийшов із печери на двір. Боже, скільки ж тут краси, чарів і див! Місяць заглядає у найменшу щілину, все на землі сріблить. Стань, дивися, чудуйся та слави Господа за його ласку й доброту. Але, але, що там? Протирає очі, глядить на лужок над Перебійною, не знає, що там діється, не вірить своїм очам. Може це дальший сон, може нічна мара, а може місячний привид? Там, там, у лужку, двоє людей проходжується. Люди, чи людські тіні? Там леґінь і дівчина, бачить їх добре. На леґіневі закосичена кресаня, а в дівчини довгі коси, а в них різнобарвні квіточки. Одне до одного пригортається, поглядами очей пестять себе й голублять.
«Що це, що там?» питає себе Лукин і ще раз протирає очі.
Аж чує, хтось іде, тихо ступає, ніби підкрадається. «Гляди», аж це знайомий Лукинові Лісовик. Кладе руку на плече Лукина, говорить лісовою мовою. Лукин ще не призабув її.
«Я, Лісовик. Може пригадуєш собі мене? Я ж такий, як колись був. Лісовики не зміняються. Лишень ти Лукине, змінився – о, ще як! Глядиш, дивуєшся, не знаєш, хто це ті там двоє леґінь і дівчина? О, це ж ті, що поховані в могилках – дід, як був ще леґінем і його Васюта. Бачиш, їх могилки розкриті. Це діється кожного місяця, коли він уповні. Виходять обоє з могилок і проходжуються по лужку, як колись за своєї молодости, за життя!».
Зник Лісовик, а через хвилину-дві, зникли з очей Лукина, леґінь і дівчина. Якраз тоді зайшов місяць за хмару, стало темно. Лукин роздмухав ватру в печері, доверг до неї дров. Заснути вдруге не міг. Сидів і думав.
Боже, скільки то див, чудес і таємниць у наших горах!»
Рано поставив на могилках два нові, березові хрести, попращав тих,
