ті погані пригоди причепилися Лукина і переслідували його, бо мав він ще пригоду із водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жєснека». Трапилося це одної місячної ночі. Брив почерез Черемош, добрив але на середину ріки, аж тут ловить його щось за ноги й повалюе у воду в місці, де була найглибша вода у Черемоші.
«Що це за біда? – питає себе Лукин. Чує добре, що щось держить його за ноги. Напевно це водяник, про якого розповідали йому Лісні і Мавки. Починає борикатися з тим водяником – мусить вирвати з його рук свої ноги! Тяжко у воді дихати, в роті повно води. Але він, най буде, що буде, не дасться водяникові. Так, але ж на допомогу водяній марі спішать потопельники-топільники. Це, як зачував, дарабники, керманичі дараб, що потопилися в Черемоші.
«Пропав я! Стану теж топільником» подумав Лукин. «Алеж ні, не дамся отим водяним страшилам»!
Щастя, що він уміє добре плавати, навчили колись Мавки. Водяник держить його дальше за ноги, а топільники намагаються вхопити його за руки. Лукин бачить, не вирве ніг із рук водяника, тож тягне його з цілої сили за собою з глибини на плитке, топільникам не дає взяти своїх рук – відмахується від них, відбивається. Щоби тільки дістатися на плитку, але бистру воду… Тоді дасть собі раду із водяником і його помічниками, топільниками. Ще, ще трохи зусиль і боротьби й Лукин опинився на бистрині. Там надійна оборона, каміння. Ось-ось він на мілині, а тут каміння велике й мале. Летить каміння у голову водяника та його помічників. Камінь за камінем, то великий, то малий. Водяна мара починає кричати. Мабуть з болю. Лукин, хоч це ніч, але на його щастя місячна, цільно влучає камінням у їх голови. Вже водяник звільнив Лукинові ноги. Лукин вже на ногах, хоч їх підривають бистрі хвилі Черемоша, він стоїть просто, не подається їм. Ще, ще трохи натуги, Лукин уже близько берега ріки – ось він вже вискакує з води.
Ох, який же він утомлений! Ледве держиться на ногах. Але не стоїть над рікою, ні, він іде геть від неї і від водяної мари та нехарі.
Пішов у ліс, що за Черемошем, цілісінький мокрий та протряхлий. А тут не може викресати ватри, губка замокла. Без ватри пересидів, трясучись, аж до ранку. Буде тямити зустріч із водяником і топільниками…
Мав Лукин ще одну пригоду, може найжахливішу. Пригоду з – мертв'яком. її не забуде до смерти. А трапилося воно так:
Іде Лукин полониною, Лудовою. Наближається вечір. Он на небі вже появилася зірка, за нею друга і третя. Вже і місяць вийшов на небо. Лукин поспішає в сторону ліса. Там розкладе ватру і заночує при ній. Заходить на край ліса. Там невеличка поляна, а на ній щось, якби могилка-гріб, але без хреста. Дивно, звідки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось її усипав. Та це не дуже цікавить Лукина.
Розложив ватру і присів коло неї. Похарчував, що мав, приляг і вснув. Переспав пів ночі. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспані очі, глянув і злякався, чудом задивувався… Могилка,
