але що, того Лукин ніяк не розумів. Увесь час глядів у Лукина, наче бажав би прошити його наскрізь своїми очима. Потім заговорив:
«Не багато сказав ти мені про себе, більше то я сам знаю. Слухай, що скажу тобі: не бачив ти й не знаєш своєї старині, ні дєді, ні нені. А вони живуть. Дєдю знайдеш, а неню, як схочеш. Та не скоро це станеться. А покищо, йди і блукай нашими горами, не жалуй часу й ніг. Ти син гір і мусиш їх пізнати. Чимбільше їх пізнаєш, тимбільше полюбиш їх. Полюбиш усім серцем цей наш приворожений, чарами оповитий гірський світ. Не одно бачив ти вже й пережив, а побачиш і почуєш ще більше. Світ наших гір просторий та повний незглибленних таємниць. Варто їх пізнати й зглибити.
Переспав Лукин ще одну ніч у діда над Грамітним, а раненько попрощав його й роздякувався з ним, пішов понад Грамітним у сторону темного ліса, а потім плаєм, д'горі й д'горі, а там побачив перед собою широкий світ зелених полонин. Краса, якої нема ніде в світі! Оце полонина Явориста, а нижче неї праліс, а там дальше Дуконя. Пристанув Лукин на верху тої Дуконі. Почув далекий голос вівчарської співаночки. Зловив ухами лише її кінцеві слова:
«…У тій полонині,
Розгубив там вівчар вівці
Й шукає до нині».
Ударив голос тої співаночки об стіну темного лісу. Пішов Лукин за тим голосом. Під лісом побачив якогось дідугана з сопілкою в руці. Сивий-сивезний, старий-старезний, а на ньому лише шмаття з одежі. Підійшов Лукин д'ньому і привітався:
«Дужі, здорові були, діду!»
От розбалакалися оба з дідуганом. Не скоро ввійшов дідо в розмову з Лукином. Видно, давно вже бачив чоловіка – здичавів між лісами на полонинах. Старий відлюдок. Слухав, що говорив до нього Лукин, а може навіть й не все розумів. Щойно потім заговорив. А говорив спровола, як би підшукував слів, щоби висказати те, що хотів сказати. Ось, що почув Лукин від дідугана:
«Сиротою виріс він поміж людьми – багато добра не зазнав. Аж став леґінем. Вівчарив щоліта в багатих ґаздів на полонинах, а найчастіше на цій полонині, Дуконі. Він полюбив цю полонину дуже – здавалося йому, що кращої від неї не було в усіх горах. Зелені, заквітчані, обведені темними лісами простори, є куди ходити з овечками. Вдень така красота, що не налюбуватися нею, не натішитися! Але, як прийде ніч-чарівниця, піднесе тебе ген у гору й посадить на місяць тай скаже зірки ловити руками й на землю їх метати. Заговорять ріки й потоки, перекликаються і співають ліси, виходять на полонини Лісні та виводять хороводи, а в озерах купаються Мавки. В таку ніч не спалося молодому вівчареві, він тонув у чарах краси гірської ночі; губився в них, намагався ловити їх і заховати на дні своєго серця. Діждавшися рожевого ранку, вмивався холодною росою, збирав свої овечки і, приспівуючи, ішов з ними полониною. Любив понад усе ті полонинські, холодні, але соняшні ранки. Та не все були ті ранки ясні і соняшні. Бувало, що на сідала темна «мрєч», густа «неґура» і ставало темно, тоді не було видно, а лише чути блеяння овечок. Так було одного недільного
