і не посріблена холодним інеєм. Ні. Була це ще гірська – золота осінь. Чудна, прекрасна й принадна, хоча й оповита серпанком суму. Суму за літом, що минуло й прощає вже гори. Була погідна соняшна днина, хоч і осіння вже. Чорногірський вітерець шелестів уже золотаво-жовтим листячком буків і метав його на плай і на посохлу травичку царинок. Має Господь і для осени всякі фарби та кольори, якими малює гори і красою їх вбирає. Та каже ще їм не мовчати, а співати, хоч і не тими голосами, якими звеселяли ліси й полонини літом. Довгими, протяжними, тужливо-сумовитими пісеньками гомонять гори восени. Гірський світ поринає в безконечну казку первовіку… На полонинах співає вітер. Співає, сумує і плаче мряками, неґурами, туманами; плаче за овечками й вівчарями та їх сопілками. Не скоро побачить їх і почує – ой, не скоро! Так. Сумніють наші гори під осінь, але немає сили, яка позбавила б їх своєрідних пахощів і чарів краси. Та й не всі ще квіточки-чічки пов'яли й посохли вже. Ні! Он там при плаю тонке, високе зіллячко ще не похилилося. Знає Лукин – це Рокита. Пристанув, злегенька погладив те зіллячко – Рокиту. Аж чує, вона говорить до нього – людськими словами промовляє:
Була колись – коли, цього вже не тямлю – була в своєї нені одиначка. Квіточкою в неї процвітала, пишною павонькою по царинках походжала. Люди на неї зглядались, красунею звали. Неня не знала вже, як доню свою одягати, якими строями її прикрашувати, які чічки в коси вплітати. А дєдя був великий стрілець і ловець лісової звіринки. Завжди було в нього повно шкур із куниць, видер і рисів. По них приїжджав ген десь із Волощини купець і платив за них талярами, чи як сам казав – банками. Приїжджав нераз той волох і зі своїм сином. Не поганий був син його, чорний, як циган. Ну, й не наш же, а волох. Гляділи на дівчину-красуню, шептали щось. А що, того вона не розуміла. Розумів волоську мову лише дедя. З ним найбільше говорили оба волохи, споглядаючи часто на його доню. Аж потім сказала неня доні, що той старий волох хоче взяти її за свою невістку. Він дуже богатий; доня, вийшовши заміж за його сина, стане великою панею. Доня ж, почувши це, замахала руками, затупотіла ногами, та й на весь ґрунь закричала:
«Ні, ні! Не піду заміж за волоха! Не покину наших гір! Волох – чужий, Волощина – не наша Верховина! Вбийте мене, замучте, а я не зроблю того, що ви хочете!»
Почала стариня грозити їй. Кажуть, зв'яжуть, посадять її на коня, прив'яжуть до сідла і передадуть волохові. Що ж мала діяти бідна дівчина? Мала віддати себе й свою красу якомусь волохові, – чужому чоловікові?
«Ні, цього не буде!» – сказала. Захопила в дзюблину повну жменю дєдевих «банок» і пішла з ними до ворожки. Дала їй банки та обіцяла ще дати, щоби тільки врятувала її перед Волощиною. Ворожка щось там «пробурмотіла» й казала дівчині прийти на другий тиждень. Пішла дівчина знову до ворожки, також не з порожною дзюблиною. Ворожка задержала її в себе аж до ночі. Всяко приговорювала, різним зіллям «біданку» напувала, а потім випровадила її на плай. Напевно була вже північ. На плаю затримала її, щось пошептала над нею, дихнула три рази на неї, подержала її якийсь часок у руках,
