розказав йому таке, чого Лукин не чув від тамтого.
Ото ж, коли велетні самі себе вимордували, а Господь посіяв на тому місці, де вони жили, гори. Далі ті гори залила була велика вода, море. Вода дійшла була аж до Чорногори. Потім, задержалася вода під Говерлею. Він же сам, заховався був на Говерлі. Потім почала вода спливати з гір. Сшіила геть на доли. На місцях, де шуміла й хвилювала вода, залишилася всяка водяна погань, яка кричала, шипіла й ревла. Тоді то прийшов до велетня на Говерлю післанець Бога, св. Юрій і наказав йому зійти з Говерлі. Позганяв ту всю водяну нехар, загнав її у цю печеру й казав велетневі сокотити її тут. Із того часу аж до нині, він є її сторожем.
Лукин розповів велетневі про Арідника, розповів усе, що про нього знав і спитав, чи не міг бєи він убити ту диявольську огиду. На це відповів велетень, що він не може цього зробити. Поперше – все на світі діється за Божою волею і до призначеного часу, а подруге – він же не може вийти на світ із цієї печери! Арідник-сатана буде колись звільнений з ланцюгів; він запанує на якийсь час над світом і над усіми цими горами. Тоді він випустить з цієї печери всю погань-огиду. Вона розповзеться по горах і буде помагати Арідникови володіти ними. Так буде і так бути мусить! До якогось часу. Як колись вода заливала ці гори, так полиють її людські сльози. Арідник буде ревіти з радощів і буде пити не лише людські сльози, але й кров. Це буде до якогось часу… Потім люди переродяться у велетнів і поконають диявола-Арідника та його слуг. Очистять від них прадідну землю, проженуть їх у такі темні пропасті, куди Боже сонце не доходить та не світить і де не буде чути людських голосів.
«Знай, леґіне – сказав велетень – нічого нема на світі вічного, а за всі провини і злочини, завжди приходить кара».
Лукин спитав ще велетня, як довго він мусить перебувати в цій печері з гаддям, і що буде з ним, коли Арідник зірветься з ланцюгів? На це відповів велетень, що він під опікою Божого лицаря св. Юрія, опікуна Карпат і буде так, як скаже св. Юрій. Велетень дав знак Лукинові, щоби він відійшов. Лукин відійшов, а велетень засунув плитою вхід до печери.
Довго не міг Лукин забути те, що бачив у печері і що почув від велетня. Багато більше побачив би і почув, якщо б довше походив по Шпицях і перешукав усі криївки, в яких заховані таємниці гір… Шпиці. Хотів конче Лукин знати, звідки пішла та назва, але від кого довідається про це? Куди не гляне, – всюди високі, гострі скали, як би їх людська рука витесала, порубала й порозкидала, а потім причарувала. Стрінув старого Лісовика, розговорився з ним. Від Лісовика почув те, що почути хотів. Давно, давно це було. Сюди, де тепер Шпиці, зайшов був чоловік із сімома синами. Йому самому та його синам дуже сподобалося було тут. Тоді вони сказали собі:
«Тут осядемо, нікуди дальше не підемо!» – Й осіли. Побудували для себе палати. Не з дерева, а з каміння побудували їх. Багато всякого майна-багатства придбали. Одного тільки не знали: все це, що вони зайняли для себе, було власністю «Чорного, злого духа». Він зразу не казав
