вівчаря. Насилу завів його до діда над Грамітним. Дід намучився немало, поки зняв з вівчаря прокляття лютого ґазди. Але що з цього? Вівчар розсипався в порох. Хто знає, як довго би блукав полонинами, шукаючи овець? Поти тяжіло на ньому прокляття ґазди, доти жив. Наколи ж зняв дідо з нього те прокляття «шукати овець до вічного суду» – він розсипався в порох. Такі то чуда-дива діялися колись у наших горах Карпатах. Сьогодні сказали б люди: «Казка-небелиця», а колись, воно було дійсністю, було заховане в переказах первовіку.
От наведемо ще одну таку «казку», що її пережив і оповів потім другим Лукин. Захотілося йому раз зайти у потік Добрин і здовж: нього вийти на полонину. Мабуть не було досі ще нікого, хто б відважився зайти в той бурхливий, бистрий і ревучий потік, Добрин. Він має такого ж самого побратима як і він сам – потік Мокрин. Цей Мокрин такий, як Добрин – бистрий, шалений, голосний і крикливий. Знав Лукин теж: добре ще й інший рвучкий потік, Мосірний звався. Він вливається в Пробійну. Однак Добрина ще не знав. Оце в перше довелося йому побачити та почути його. Пробивається поміж: скелі і каменюки, завалений грубезними деревами і камінням. Лютий, скажений, що крий Боже. Ну й сила в нього велика! Побороти і поконати всі перешкоди й добитися до Черемоша, на це потрібна велика сила й завзяття! Клекоче, булькоче, піниться, гуде й реве. Раз перескакує каменюки, раз оминає їх і, шаленим бігом до Черемоша «летить»! Завзятий Добрин, але ж і Лукин неподатливий. Не злякається, не подасться і не заверне. Мусить здовж нього вийти на полонину! «І вийде!» – сказав собі Лукин. Ще троха зусиль і дійде до джерел Добрина, а звідтам на полонину вийде!
Нараз щось там під скалою завважив. Дивиться ліпше і пізнав там старого, кремезного лісовика, а біля нього заплакану дівчину. Підійшов Лукин до них ближче. Дівчина оповідає йому, що ось оцей лісовик затягнув її сюди і вже кілька днів тримає її тут. Не може ні відпроситися в нього, ні втекти, бо сокотить її вдень і вночі. Глянув Лукин грізними очима на лісовика, ухопив його на своє праве плече, а дівчину на ліве й поніс їх обоє на полонину. Дівчина показала стаю, в якій ватагував її дєдя. В стаї розповіла, як попала в руки лісовика.
Була густа неґура і я пішла шукати коровок, що зайшли були під ліс. Але із лісу віштрик оцес жєсний лісовик, ухопив мене й затягнув у потік Добрин» – закінчила свою розповідь дівчина зі сльозами в очах.
Лукин заговорив до лісовика зрозумілою для нього мовою, дав йому кілька стусанів і прогнав у ліс. Як гарно дякували дедя і доня Лукинові, того тяжко висказати словами, та не пустили його скоро зі стаї, і угощали.
Потім Лукин блукав дальше горами. Зайшов ще раз у Чорногору, щоб налюбуватись красунею Карпат. Усе тут, у цій нашій Чорногорії Сила, велич і чар краси! В усьому світі нема такого мистця-маляря понад малярями, як сам Творець Карпат – Господь Бог. Всякі фарби в Нього! А вже найбільш улюблені, це золота й рожева фарби. Золотою – позолочує літом полонини, царинки й кичери гір, а рожевою малює літні і весняні ранки. Лише вигляне з-за високих верхів
