як усі ті, що до них ти уподібнився, це люди, які нищать моє лісове царство. Ворог ти мені! Забув уже може, що мої слуги, Лісні й Лісовики, виплекали і виростили тебе? Тепер ти відцурався їх! Леґінем, чоловіком став і будеш робити те саме, що роблять твої побратими! Нищать моє царство, нищать багатство і красу гір – ліси. Нищать! Безмилосердно, вперто й завзято! Та за всяке зло приходить кара. Прийде вона й на карпатських людей! Прийде! Вирветься з ланцюгів й оков лютий Арідник. Вогнем люті й ненависти запалає проти Бога-Творця світу й Цих гір та піде на них війною. Завоює Карпати, знищить моє царство, але знищить і вас, верховинців. Такий вже закон цього світу: «Нищиш мене нині, знищу тебе завтра». «Чув Лукине, що я говорив тобі? Чув і зрозумів? Іди і скажи це все тим, до кого пристав. Відійди! Ти вже не наш!»
Наче запаморочений вийшов Лукин із палати Царя лісів. Не вийшов сам, а вивів його один із Лісовиків. Пішов у темну ніч. Пішов із тим, що чув від Лісового Царя. Не йшов, а щось гнало, а чи несло його. Мабуть, нечиста сила несла його. Вона то занесла Лукина в глибоку пропасть між скали. Впав у ту пропасть, а там печера. Опинившись в ній, спочатку не бачив нічого. Наколи ж прояснилося йому в голові і в очах, обняв його великий страх. Побачив прикутого до скали самого Арідника… Очі того сатани горять вогнем, зуби в нього великі і гострі, як у вовка, а руки й ноги закінчені великими пазурями, сам же чорний і порослий шерстю. На голові розкуйовжене волосся, а крізь нього визирають роги. Схожий трохи на чоловіка, а трохи на звіря. Але Лукин не злякався його. Злякався більше його вигляду. Зрештою, нема чого лякатися Арідника. Він у сильних ланцюгах закутий, а гаки, що ними прикутий до скали, дуже грубезні. Так, але Лісовий Цар казав, що колись цей Арідник зірветься з ланцюгів і вийде на світ. Чи може це статися? А що буде, як він справді вийде? Вийде на світ з цієї печери… Ух! Чи не прийде кінець світу, а передовсім Карпатам?
Арідник побачив Лукина, заскреготав зубами аж іскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати їх і кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди і коли вийіпов він із Арідникової печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий світ. Так, але не позад нього щось біжить, здоганяє. Чорне, невелике. Підскакує і котюжкою гавкає.
«Прийде, прийде час! Арідник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь світ, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арідник, багато слуг. Слуг вірніших псів. Не він сам, а руками слуг, нищитиме всіх і вся. Усіх, хто не буде з його роду»…
Погавкало те чорне й щезло, наче б під землю провалилося. А Лукин пішов собі дальше. Пішов із чорними думками у голові. Не знав, чи вірити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?
Іде та думає, передумує ту зимову казку гір, що пережив і зазнав у печері. Так, зима в горах, це дійсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немає ніде.
О, гірські зими знає Лукин добре – знає і любить їх. їх дику красу і грозу. Але якось досі крив його Господь від зими
