4
Кімнатка на горищі
Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка стали на порозі вітальні, леді відірвала очі від книжки і простягла до гості долоню, кожен палець якої ніби втілював почуття «виконаного обов’язку».
– Здрастуй, Полліанно. Я… – заледве почала вона холодним тоном, як Полліанна, метеликом фуркнувши через кімнату, опинилася на негостинних колінах отетерілої міс Поллі.
– О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Якби ви знали, яка я щаслива, що ви дозволили мені оселитись у вас, – схлипувала дівчинка. – Якби ви знали, яка це втіха – знайти вас і Ненсі, і все оце, коли досі у мене були тільки дами з «Жіночої допомоги»!
– Я здогадуюся… хоча й не мала приємності знатися з дамами з «Жіночої допомоги», – сухо відгукнулася міс Поллі, намагаючись розчепити палкі обійми тоненьких ручок і похмуро зиркаючи на закляклу у дверях Ненсі.
– Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, зроби ласку, стань переді мною, як годиться. Я ще навіть не роздивилась тебе до пуття.
Полліанна підхопилася на рівні і знервовано розсміялася.
– Еге ж, тітонько, ви мене вперше бачите. Та, по правді, нема на що дивитися, крім мого ластовиння. Ох, та я ж іще маю пояснити вам про свою сукню у червоні ґратки і про чорну оксамитову баску з протертими ліктями. Я вже розповіла Ненсі, як тато мені казав…
– Облишмо з тим, що казав тобі твій батько, – урвала її міс Поллі. – У тебе є багаж, я так розумію?
– О так, звісно є, тітонько Поллі. Дами з «Жіночої допомоги» купили мені чудовий саквояж. У ньому не так багато речей, зрештою. Я маю на увазі, моїх особистих. Останнім часом, на місію не часто жертвували вбрання для дівчаток. Але я привезла всі татові книжки. Місіс Вайт сказала, вони мають належати мені. Знаєте, мій тато…
– Полліанно, – знову перервала її міс Поллі, – я хочу, щоб ти відразу засвоїла одну річ, а саме: я не маю бажання постійно слухати про твого батька.
Полліанна злякано затамувала подих.
– Чому, тітонько Поллі? Ви… То ви не маєте на увазі… – вона запнулася, і міс Поллі різко перемінила тему.
– Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твій багаж має вже бути там. Я наказала Тімоті віднести туди твою… валізу, чи що там у тебе. Прошу за мною, Полліанно.
Полліанна мовчки повернулася і рушила з кімнати слідом за тіткою. На очі їй набігли сльози, однак підборіддя вона тримала мужньо піднесеним.
«Зрештою, тим ліпше, як вона заборонила мені говорити про тата, – міркувала Полліанна. – Мені буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Ймовірно, саме тому вона мені заборонила».
Переконавши себе у такий спосіб у тітчиній доброзичливості, Полліанна змахнула сльози з очей і почала роззиратися довкола.
Наразі вони йшли нагору сходами. У Полліанни перед очима шурхотіла хвилями чорного шовку розкішна спідниця міс Поллі. Крізь відчинені
