намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.
– Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.
– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.
Зважившись, вона додала рішучіше:
– Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.
– Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.
– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.
Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.
Міс Поллі холодно глянула на племінницю.
– Полліанно, ти повечеряла?
– Так, тітонько Поллі.
– Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.
– Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.
Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.
– Полліанно, тобі час вкладатися спати. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра маємо скласти твій розклад і переглянути твій гардероб, щоб вирішити, що слід іще придбати для тебе. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережною з вогнем. Сніданок о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.
Полліанна раптом підійшла до міс Поллі й ніжно обняла її.
– Мені дуже гарно у вас! – щасливо зітхнула вона. – Мені подобається мешкати у вас. Втім, ще коли їхала сюди, я вже знала, що мені сподобається у вас. На добраніч! – вигукнула Полліанна весело і вибігла з кімнати.
– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула міс Поллі. – Що за незвичайна дитина?
Потім вона, як зазвичай, насупилася: «Радіє, що я її покарала, ще й просить, щоб я не робила собі з цього клопоту. Їй, бачте, подобається мешкати зі мною!»
– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.
А за чверть години по тому, у кімнатці на горищі самотня дівчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:
– Я знаю, тату мій, що нині ти серед янголів, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навіть ти навряд чи знайшов би з чого радіти, коли мусиш спати на самоті у мороці на горищі. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі чи, бодай, яка дама з «Жіночої допомоги», було б набагато легше.
Внизу,
