дивитися. Голі стіни обабіч. У кінці сходів нагорі панували сутінки, густішаючи у найдальших закутках, де дах спускався майже до підлоги і де громадилися численні коробки та скрині. На додачу, було тут спекотно й задушливо. Полліанна мимохіть піднесла голову, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тітка відчинила двері праворуч.
– Ось твоя кімната, Полліанно. Я бачу, твій саквояж уже тут. Ключик у тебе є?
Полліанна мовчки кивнула. Вона широко розплющила очі з переляку.
Міс Поллі насупилася.
– Полліанно, коли я тебе про щось питаю, то я хочу, щоб ти мені по-людськи відповіла, а не мотала головою.
– Так, тітонько Поллі.
– Оце інша річ; дякую. Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі знадобиться, – додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. – Я накажу Ненсі, щоб вона допомогла тобі розпакувати речі. Вечеря о шостій, – закінчила вона і, вийшовши з кімнатки, почала швидко спускатися сходами.
Якийсь час Полліанна стояла, дивлячись тітці услід. Тоді обвела широко розплющеними очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна. Погляд її зупинився на саквояжі, який ще недавно стояв перед нею у її кімнатці, вдома, на далекому Заході. Наступної миті вона подибала до того саквояжа, опустилася поруч з ним навколішки і затулила обличчя долонями.
Там знайшла її Ненсі за кілька хвилин.
– Годі, годі, бідолашне моє ягнятко, – розраджувала вона дівчинку, опустившись поруч з нею навпочіпки і пригортаючи її до грудей. – Саме цього я боялася – що застану тебе тут засмученою.
Полліанна похитала головою.
– Ні, Ненсі, я погана і зіпсована, я геть розбещена, – схлипувала вона. – Ніяк не хочу зрозуміти, що мій тато потрібніший Богу і янголам, ніж мені.
– Та їм він ні до чого непотрібний, – твердо заявила Ненсі.
– Ой, Ненсі! – непідробний жах вмить висушив сльози в очах Полліанни.
Ненсі знічено всміхнулася і рішуче й собі витерла очі.
– Годі, годі, дитино, це я спересердя бовкнула дурницю, – квапливо запевнила вона. – Давай лишень свій ключик, розпакуємо твій саквояж та поскладаємо гарненько твої речі.
Схлипуючи, Полліанна подала Ненсі ключик.
– Там не так багато речей, – проказала вона стиха.
– Тим швидше розпакуємо, – відказала Ненсі.
Обличчя Полліанни раптом осяяла усмішка.
– Справді! – вигукнула вона. – Я маю з цього радіти!
– Гм… Воно й правда, – глянула на неї Ненсі дещо невпевнено.
Моторні руки Ненсі швидко розпакували книжки, латану білизну і кілька вбогих сукенок. Полліанна, вже сяючи усмішкою, пурхала по кімнаті, розвішувала одяг у шафі, складала книжки на столі й ховала білизну по шухлядах.
– Ось так… Тепер буде дуже затишна кімнатка. Що скажеш, Ненсі? – озвалася вона невдовзі.
Ненсі не відповіла, вдаючи,
