лише тоді, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, як гарно, що ви не дама з «Жіночої допомоги», а моя справжня рідна тітонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побігла вниз, щоб обійняти вас.
Похилений старенький раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала насупитись, але цього разу – марно.
– Полліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить. Гадаю, ти все зрозумів… щодо трояндових кущів? – промовила вона суворо, а тоді повернулась і швидко пішла геть.
– Ви завжди працювали у цьому садку, містере… дядечку? – поцікавилася Полліанна.
Старий обернувся до неї. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.
– Так, міс. Я старий Том, садівник, – відказав він.
Старий несміливо, але наче скоряючись непереборній силі, на мить поклав на русяву голівку тремтячу руку.
– Як ви схожі на свою маму, маленька леді! Я знав її ще коли вона була менша за вас теперішню. Я вже тоді працював тут садівником.
Полліанні аж перехопило подих.
– Справді? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, – всілася Полліанна коло старого просто на землю.
З будинку долинув дзвінок. Наступної миті з кухонних дверей вискочила Ненсі і кинулася до Полліанни.
– Міс Полліанно, дзвінок зранку – кличе до сніданку, – крекчучи підняла вона дівчинку з землі й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В інший час дзвінок запрошує на обід і вечерю. Але завжди він означає одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бігти мерщій до столу. Якщо ви цього не засвоїте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощів.
З такими словами Ненсі загнала Полліанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.
Перші п’ять хвилин сніданку минули у цілковитій тиші. Раптом міс Поллі помітила двох відразливих мух, які спокійнісінько кружляли над столом.
– Ненсі, звідки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.
– Не знаю, мем. На кухні не було жодної.
Напередодні Ненсі була настільки схвильована, що не звернула уваги на розчинені вікна у кімнаті Полліанни.
– Напевне, це мої мухи, тітонько Поллі, – люб’язно вступила Полліанна. – Сьогодні вранці у моїй в кімнаті їх ціла зграйка назбиралася.
Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафінами, які вона саме лаштувалася подавати до столу.
– «Твої»? – охнула міс Поллі. – Що ти маєш на увазі? Звідки вони налетіли?
– Отакої, тітонько! Звісно, знадвору. Залетіли у вікна. Я сама бачила, як вони це робили.
– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повідчиняла вікна, на яких немає сіток від комах?
– Ні, тітонько Поллі, жодних сіток не було.
Ненсі знову зайшла до їдальні, з тацею мафінів. Обличчя їй аж побуряковіло.
