заповзялися навчити мене саме цього літа, однак ми не далеко просунулися. Дами у цій справі розійшлися ще більше, ніж у питаннях шиття. Вони хотіли найперше навчити мене пекти хліб, але кожна мала свій геть відмінний рецепт, отож, на одному з засідань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзі – кожна раз на тиждень, пополудні, на своїй кухні. Я встигла навчитися готувати тільки шоколадну помадку та пиріг з інжиром, доки… доки мусила скінчити… – голос Полліанні урвався.
– Шоколадна помадка і пиріг з інжиром, оце так! – скривилася міс Поллі. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.
Вона на мить замислилася, а тоді поважно оголосила:
– Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос упродовж півгодини. До цього часу ти маєш поприбирати у своїй кімнаті. По середах та суботах – з пів на десяту і до обіду – Ненсі, на кухні, навчатиме тебе куховарити. Решту ранків я вчитиму тебе шити. Пополудні ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобі викладача, – рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.
– Але ж, тітонько, тітонько Поллі! – перелякано вигукнула Полліанна. – Ви не залишили мені часу на… на просто жити!
– Жити? Дитино, що ти маєш на увазі? Наче ти не живеш весь цей час!
– Так, безперечно, під час усіх цих занять я дихатиму, але, тітонько Поллі, це ще не означає, що я житиму. Людина дихає також, коли спить, але це не життя. Під життям я розумію – робити, що тобі хочеться: бавитися надворі, читати книжки (про себе, звісно), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку і з Ненсі, дізнаватися про людей та їхні домівки, і про всі-всі дивовижні речі на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проїжджала. Оце я називаю життям, тітонько Поллі. А просто дихати – це ще не означає жити.
Міс Поллі роздратовано піднесла голову.
– Полліанно, ти просто неймовірна дитина! Звісно, ти матимеш достатній час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти, своєю чергою, маєш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати мої зусилля.
Полліанна здавалась ошелешеною.
– Тітонько Поллі, чи ж я посміла б виявити таку до вас невдячність! Я вас люблю. Ви ж навіть не дама з «Жіночої допомоги», ви моя тітонька!
– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила міс Поллі і повернулася до дверей.
Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неї за спиною пролунав несміливий голос Полліанни:
– Тітонько Поллі, вибачте… ви не сказали, які з моїх речей ви хочете… комусь віддати.
Міс Поллі втомлено зітхнула, і Полліанна виразно почула її зітхання.
– Так, Полліанно, я забула тобі сказати. Тімоті сьогодні о пів на другу відвезе нас у місто. Серед твого одягу немає нічого, що личило б носити моїй племінниці. Я забула б свій обов’язок, якби дозволила тобі з’явитися на людях у чомусь настільки недоречному.
Цього разу не стримала зітхання Полліанна. Вона починала майже ненавидіти
