і осудливо.
– Рут, – нарешті вимовила вона з нотками розпачу, – ти мені пробач, але… ти що, назавжди у такому стані залишишся? Визнаю, ти овдовіла. Але твоє шлюбне життя тільки й тривало один рік; а чоловік був набагато старшим за тебе. Ти на той час була майже дитиною, і той єдиний рік має видаватись тобі давнім сном. Не допусти, щоб той сон отруїв тобі все життя!
– Ні, ох, ні… – скрушно пробурмотіла місіс Керю.
– То що, довго це з тобою діятиметься?
– Що ж… якби знайшовся Джемі…
– Так, я знаю, Рут. Але, люба моя, невже, крім Джемі, ніщо в світі тебе не тішить?
– Не бачу такого, на чому б могла затриматись думкою, – гірко зітхнула місіс Керю.
– Рут! – вигукнула молодша сестра, на мить піддавшись роздратуванню, але тут-таки засміялась. – Ох, Рут, я б тобі призначила дозу Полліанни. Не знаю нікого, хто потребував би цього більше за тебе!
Місіс Керю дещо напружилась.
– Не знаю, що то за «полліанна», але в будь-якому разі я її не бажаю, – різко відказала вона, своєю чергою не втримавши роздратування. – Ти не у своєму санаторії, а я не твоя пацієнтка. Тож не призначай мені процедури і не вичитуй мені.
У Делли Ветербі в очах заграли іскорки, але губи залишились неусміхеними.
– Полліана, моя люба, це не ліки, – стримано пояснила вона, – хоча дехто стверджує, що вона дуже тонізує. Полліанна – це дівчинка.
– Дитина? Звідки мені було знати? – скривилася сестра. – У вас же є «белладонна», то я подумала: «полліанна» – щось у цьому роді. Зрештою, ти завжди мені рекомендуєш якісь нові ліки. А оскільки ти сказала «дозу»… Так, зазвичай, говорять про ліки.
– Полліанна – це свого роду ліки, – усміхнулася Делла. – Принаймні лікарі в санаторії кажуть: дієвішого засобу вони вигадати не здатні. Дівчинці років дванадцять чи тринадцять; торік вона пробула у санаторії ціле літо і частину зими. Щоправда, ми з нею спілкувалися заледве місяць чи два, бо вона виписалась невдовзі по тому, як я туди прибула. Але цього часу виявилось достатньо, щоб цілковито піддатись її чарам. Зрештою, весь санаторій досі обговорює Полліанну і не припиняє її гру.
– Гру?!
– Атож, – ствердно кивнула Делла, загадково усміхаючись. – Її гру «знай, радій». Я ніколи не забуду, як уперше познайомилася з правилами. Одна з призначених дівчинці процедур була надзвичайно неприємна, ба навіть болісна. Процедура виконувалася щовівторка зранку. І невдовзі по моєму прибутті мені випало це робити. Я боялася йти, бо вже знала з досвіду, що на мене чекає: діти капризують, плачуть, а трапляється й гірше. На мій превеликий подив, дівчинка зустріла мене усмішкою і сказала, що рада бачити мене. Ти не повіриш, але за весь час я не почула з її вуст чогось більшого за легкий стогін, хоча знала, як бідолашній боляче.
– Напевне, – повела далі Делла, – я у той чи інший спосіб висловила свій подив, бо дівчинка охоче пояснила, в чім річ: «Так, я спершу теж боялася процедури. Аж доки мені не спало на думку, що це достоту, як понеділок, день прання, у Ненсі. Саме по вівторках я почуваюся найщасливішою, бо до наступного
