школу.
– Делло, яка безглузда ідея! Навіщо мені клопоти з дитиною!
– Ти не матимеш з нею клопоту. Дівчинці має бути вже тринадцять чи близько того, і вона напрочуд здібна.
– Не люблю вундеркіндів, – неприязно заперечила місіс Керю і усміхнулася.
Саме це додало відваги молодшій сестрі, і вона взялась переконувати старшу з подвоєним запалом.
Можливо, відіграв роль фактор несподіванки або новизни. Чи то справді історія Полліанни торкнула серце Рут Керю. А може, вона просто втомилась відхиляти пристрасні умовляння сестри. Та хоч би що змінило положення шальок терезів, коли за годину Делла Ветербі залишала будинок Рут Керю, та обіцяла сестрі, що прийме у себе Полліанну.
– Але зважай, – застерегла місіс Керю сестру на прощання, – нехай тільки мала почне повчати мене і проповідувати милосердя, – вона тієї самої миті вилетить звідси, і можеш тоді робити з нею, що тобі заманеться. А я її терпіти не стану!
– Я візьму це до уваги, але я спокійна, – сказала Делла, киваючи на прощання.
Вже вийшовши з будинку, вона прошепотіла сама до себе: «Половину справи зроблено. На черзі інша половина —
переконати Полліанну, щоб вона сюди переїхала. Я напишу такого листа, що її ніхто не зможе від цього відмовити!»
Розділ 2Давні друзі
Того квітневого вечора у Белдінґсвілі місіс Чилтон дочекалась, доки Полліанна вкладеться в ліжко, і аж тоді почала з чоловіком розмову з приводу листа, отриманого з вранішньою поштою. Жінка мусила чекати на сімейну раду до пізньої години, з огляду на ненормований робочий день лікаря і далекий шлях доктора на роботу і додому.
О пів на десяту доктор увійшов до кімнати своєї дружини. Його втомлене обличчя осяяла радість при вигляді коханої, але тут-таки в очах промайнуло занепокоєння.
– Поллі, кохана, в чім річ? – стурбовано запитав чоловік.
Дружина сумно посміхнулась у відповідь.
– Річ у листі. Однак я не сподівалася, що ти одразу помітиш це з мого вигляду.
– То не треба було прибирати такого вигляду, – всміхнувся він у відповідь. – А що в листі?
Місіс Чилтон якусь мить вагалася, тоді взяла лист, що лежав поруч з нею.
– Я тобі його прочитаю, –запропонувала вона. – Лист від Делли Ветербі з санаторію доктора Еймса.
– Згода. Починай! –простягнувся чоловік на диванчику, поруч з жінчиним кріслом.
Жінка почала не одразу. Спершу вона підвелась і накрила чоловіка сірою шаллю з домотканої вовни. Минуло близько року від дня шлюбу місіс Чилтон. Їй самій виповнилося сорок два. І, здається, за короткий час їхнього шлюбного життя вона намагалась вилити на чоловіка весь невитрачений запас жіночої турботливості й ніжності, що накопичувався впродовж двадцяти років її самотини. Зі свого боку, доктор, який одружився у сорок п’ять і у якого за плечима теж були тільки
