й привітальними транспарантами.
– Утім, – додала Делла на завершення, – про Полліанну немає сенсу розповідати. Її треба бачити! Тому я сказала, що тобі не зашкодила б доза Полліанни. Тобі це було б дуже на користь.
Місіс Керю гордовито задерла носа.
– Не хотіла б я бути подібною до тебе, – холодно зауважила вона. – Я не потребую жодного перевиховання і ні в кого не закохана, з ким мені треба було б миритись. І що мені видається нестерпним, – то це мала пуританська проповідниця, що напучувала б мене, як я маю за все дякувати долі. Я б зроду не стерпіла…
Її слова перервав сестрин дзвінкий сміх.
– Ох, Рут, Рут! Полліанна аж ніяк не проповідниця! Якби ти тільки раз побачила ту дитину! Втім, мені слід було передбачити. Я ж сама казала, що про Полліанну немає сенсу розповідати. І, звісно, ти не схильна до знайомства з нею. Але сказати, що вона «пуританська проповідниця»…
Молоду жінку охопив черговий напад сміху. Але тієї таки миті вона посерйознішала і пильно подивилась на сестру.
– А по щирості, люба, невже нічого не можна вдіяти? Навіщо отак марнувати своє життя? Чому тобі не вийти, нарешті, з дому, не поспілкуватися з людьми?
– Навіщо, коли я не маю такого бажання? Я втомилася від людей. Я завжди нудилась у товаристві.
– А якби взятися до якоїсь роботи? Благочинність… Місіс Керю роздратовано махнула рукою.
– Делло, серденько, ми все це вже проходили. Я віддала достатньо грошей на благочинність. Може, навіть, надміру. Я не вірю в зубожіння населення.
– Люба, якби ти присвятила себе якій-небудь справі, – обережно наполягала Делла, – якби зацікавилася чим-небудь, це допомогло б тобі, змінило твоє життя, і тоді…
– Делло, серденько, припиняй! – перервала її уперта старша сестра. – Я люблю тебе і рада, що ти завітала, однак я терпіти не можу повчань. Тобі пішла на користь роль рятівного янгола – ти подаєш людям склянку води, перебинтовуєш розбиті голови. Можливо, тобі це допомагає забути Джемі; а мені б не допомогло. Я б тільки ще більше згадувала про нього, думала б, чи є кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову… До того ж, спілкування з людьми такого штибу було б мені неприємним як таке.
– А ти вже пробувала?
– Ще чого! Звісно, ні!
В голосі місіс Керю пролунали нотки презирливого обурення.
– То звідки така впевненість, коли навіть спроби не було? – підводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. – Мені час іти, люба. Маю ще зустрітися з дівчатами на Південному вокзалі. Наш потяг рушає о пів на першу.
– Пробач, якщо змусила тебе гніватись, – додала вона, цілуючи сестру на прощання.
– Делло, я не гніваюсь на тебе, – зітхнула місіс Керю. – Та якби ж ти могла зрозуміти мене!
За якусь мить Делла Ветербі, проминувши мовчазні похмурі коридори, вийшла на вулицю. Її
