і мої; і що обходить їх, так само обходить нас.
Як завжди твій —
Чарлі».
Коли доктор дочитав листа, запала мовчанка, така тривала, що він зрештою запитав:
– Поллі, що скажеш?
Так само тиша. Придивившись до жінчиного обличчя, доктор помітив, що її губи і підборіддя тремтять. Відтак, він терпляче зачекав, доки дружина заговорить.
– Гадаєш, коли вони чекають на її приїзд? – запитала вона нарешті.
Несподівано для себе, доктор Чилтон відповів запитанням на запитання.
– То ти відпустиш її?
Дружина глянула на нього обурено.
– Томасе, як ти можеш таке питати! Чи ти припускаєш, буцім після такого листа я посміла би не пустити її? Після того, як доктор Еймс попросив про це особисто? Після всього, що ця людина зробила для Полліанни, невже я наважилась би йому у будь-чому відмовити… хоч би про що він просив?
– Моя ти голубонько! Сподіваюсь тільки, докторові Еймсу не спаде на думку просити твого кохання, щастя моє, – пожартував чоловік.
Але жінка не забажала оцінити гумор і відповіла суворо:
– Напиши, будь ласка, докторові Еймсу, що ми виряджаємо Полліанну: нехай перекаже міс Ветербі, щоб детальніше виклала нам свої побажання. Треба вирішити всі питання до десятого числа наступного місяця. Тобто до часу твого від’їзду. Зрозуміло, що я маю особисто переконатися, перш ніж поїду, наскільки добре дитина влаштована.
– А Полліанні коли скажеш? Завтра, либонь?.. І що саме ти їй скажеш?
– Я ще не вирішила. Але, в будь-якому разі, тільки найнеобхідніше. За жодних обставин ми не маємо права зашкодити Полліанні. А дитина не може не вразитись, якщо візьме собі в голову, буцімто вона якась… так би мовити…
– …«пляшечка з наклейкою – в яких дозах приймати, від яких недуг»? – посміхаючись, закінчив за неї доктор.
– Атож, – зітхнула місіс Чилтон. – Усе тримається на її безпосередності. Ти сам знаєш, любий.
– Так, знаю, – ствердно кивнув чоловік.
– Звісно, вона знає, що ти і я, і пів містечка граємо у її гру, що ми щасливіші у житті саме тому, що граємо.
Голос місіс Чилтон затремтів, і вона зробила паузу. Тоді повела далі:
– Але якби, замість просто залишатися собою, вона свідомо визначила свої місію, то вже не була б тим радісним наївним дитям, яке батько навчив гри у «знай, радій». Неминуче вона перетворилась би на самовдоволену проповідницю, як писала ота медсестра. Тому, хоч би що я мала їй сказати, я не говоритиму, що вона покликана підбадьорити місіс Керю, – підводячись і відкладаючи своє рукоділля, рішуче підсумувала місіс Чилтон.
– Я завжди знав, яка ти мудра, – схвалив її слова чоловік.
Полліанні сказали наступного дня. І ось як це було:
– Серденько, – почала тітка, залишившись того ранку
