допустився аж двох помилок в одному-єдиному реченні. Санаторій – це слово чоловічого роду. А «була поверталася», так теж не кажуть. Принаймні звучить якось неоковирно, мені здається.
– Кому яке діло до моїх помилок?
Полліанна глянула на хлопця з осудом.
– Тобі самому наче не було байдуже. Влітку ти просив мене виправляти тебе щоразу, коли скажеш неправильно. Бо містер Пендлтон хотів, щоб ти навчився висловлюватися поправно.
– Якби ти, Полліанно Вітьєр, виросла у притулку, без жодної рідної душі, де ніхто тебе знати не хоче, а не серед стареньких бабусь, яким більше робити нема чого, як тебе викохувати і навчати гарної мови, – ти б теж не знала, яке слово якого роду, а може, й гірших помилок допустилась би.
– Дарма, Джиммі Біне! – спалахнула Полліанна. – Наші дами з «Жіночої допомоги» не були старими бабусями!… Тобто не всі вони були аж такими старенькими, – поквапилась уточнити дівчинка (чиї правдивість і буквалізм узяли гору над гнівом), – а до того ж…
– Коли на те пішло, я не Джиммі Бін, – перервав її хлопчик, гордовито задираючи носа.
– Ти не… він? У якому розумінні? – запитала дівчинка.
– Мене всиновлено за всіма правилами. Він каже, давно хотів це зробити, але не мав часу на борю… бюро-кратичну тяганину. А тепер таки зробив. Відтак, мене правильно називати Джиммі Пендлтон. А його я маю називати дядьком Джоном, але я ще був не… тобто я ще не призвичаївся. Тому я ще не почав його завжди так називати.
Попри те, що хлопець говорив сердито і ображено, обличчя Полліанни засвітилося радістю. У захваті вона заплескала у долоні.
– Як це чудово! Відтак, ти маєш рідну душу, яка тебе хоче знати! І не треба нікому пояснювати, рідні ви чи не рідні, бо у вас одне прізвище. Я така рада! Я просто щаслива, щаслива!
Хлопець раптом зістрибнув з кам’яного муру, на якому вони сиділи, і пішов геть. Щоки йому пашіли, а в очах стояли сльози. Саме Полліанні він завдячував тим щастям, що звалилося на нього, і він це знав. А він Полліанні щойно таке сказав…
Він буцнув камінець, тоді інший, тоді ще один. Він боявся, щоб гарячі сльози мимоволі не бризнули йому з очей і не побігли по щоках. Хлопець знову буцнув камінець, тоді інший, а тоді підібрав з землі третій і щосили жбурнув його. За мить він повернувся до Полліанни, що досі сиділа на кам’яній огорожі.
– Закладаймось: я першим добіжу до отієї сосни! – з показним завзяттям запропонував він.
– Закладаймося, що ні! – вигукнула Полліанна, спускаючись з муру.
Щоправда, перегони так і не відбулися: Полліанна вчасно пригадала, що швидкий біг, наразі, ще залишається для неї однією із заборонених розваг. Але, як на Джиммі, це вже було не так істотно. Головне, що його щоки вже не пашіли, а сльози відступили від очей. Джиммі знову був самим собою.
Розділ 3Доза Полліанни
Із наближенням восьмого вересня – запланованого дня приїзду
