від переляку.
На ліжку нерухомо лежала молода вродлива дівчина. Її спокійне бліде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянілі, широко розплющені блакитні очі втупилися в стелю. Біля ліжка, ховаючи обличчя у простирадло, на колінах стояв юнак, що здригався від ридань. Горе так пригнітило його, що він навіть не поглянув у наш бік. Голмс поклав йому руку на плече.
– Ви містер Ґодфрі Стонтон?
– Так-так… Це я. Але ви прибули запізно. Вона померла.
Він, мабуть, вирішив, що ми медики. Голмс пробурмотів кілька слів співчуття та спробував пояснити, скільки клопотів він завдав своїм друзям. Аж раптом на сходах почулися кроки, а в дверях з’явилося суворе й обурене обличчя доктора Армстронґа.
– Отже, джентльмени, – сказав він, – ви досягли свого! Та ще й обрали для вторгнення найневідповідніший момент. Я не хотів би сваритися в присутності покійниці, але знайте: якби я був молодший, ваша поведінка не залишилася б безкарною!
– Даруйте, докторе Армстронґ, але мені здається, ми не зовсім розуміємо один одного, – з гідністю відповів мій приятель. – Чи не погодитеся ви спуститися донизу, де ми могли б владнали цю сумну справу?
За хвильку ми вже сиділи у вітальні.
– Слухаю вас, сер, – спонукав лікар.
– Насамперед хочу, щоб ви знали: я не маю жодного стосунку до лорда Маунт-Джеймса, більше того – цей старигань мені дуже неприємний. Збагніть, якщо зникає людина, а до мене звертаються за допомогою, мій обов’язок – знайти її. Тільки-но зниклого знаходять – моя місія закінчена. І якщо не було порушено закон, то таємниця, якої я мимоволі торкнувся, назавжди нею й залишиться. У цій справі, впевнений, порушення закону не було, і ви можете цілком розраховувати на мою мовчанку. Жодне слово про неї не потрапить на газетні сторінки.
Доктор Армстронґ ступив уперед і простягнув Голмсові руку.
– Я помилявся щодо вас, містере Голмс! – вибачився він. – Ви справжній джентльмен. Я залишив нещасного Стонтона наодинці з його горем, але потім, дякуючи Богу, вирішив повернутися назад: може, йому знадобиться моя допомога. І це дало мені можливість пізнати вас краще. Ви достатньо обізнані в цій справі, і мені не так складно пояснити все інше. Торік Ґодфрі Стонтон орендував помешкання в Лондоні. Він покохав доньку господині й незабаром з нею одружився. Світ не бачив жінки ніжнішої, гарнішої та розумнішої за неї. Ніхто не посоромився б мати таку дружину. Але Ґодфрі – спадкоємець того огидного скнари. І якби він дізнався про одруження небожа, то позбавив би його спадщини. Я добре знаю Ґодфрі й дуже його люблю. Він безумовно чудова людина. Тому я всіляко сприяв йому, щоб зберегти цю таємницю. Завдяки цьому віддаленому будинку й обережності Ґодфрі про їхній шлюб дотепер було відомо лише двом людям – мені та відданому слузі, котрий зараз пішов за лікарем до Трампінґтона. Нещодавно Ґодфрі спіткав страшний удар – його дружина небезпечно занедужала. Виявилося, що це швидкоплинні сухоти. Ґодфрі мало не
