target="_blank" rel="nofollow" href="#n23" type="note">23, Гастінґсе. Не хочу ще однієї трагедії у власному помешканні!
Я понуро витер кров з підборіддя.
– Який план нашої кампанії? – запитав я.
– За кілька хвилин по нас приїде машина. Принесу вам чашку кави сюди, щоб не затримуватись.
За двадцять хвилин ми вже перетинали Темзу, поспішаючи з Лондона поліцейською машиною.
Із нами їхав інспектор Кром, що був присутній на нещодавній нараді, він офіційно очолював розслідування.
Кром суттєво відрізнявся від інспектора Джеппа. Набагато молодший, мовчазний та поважний. Освічений і начитаний, він був, як на мене, трішки самовдоволеним. Він нещодавно відзначився, розкривши серію вбивств дітей, – терпляче вислідив злочинця, і той уже був у Бродморі24.
Кром, очевидно, був вдалим вибором інспектора для цієї справи, але, на мою думку, він був занадто в цьому переконаний. Із Пуаро він поводився трохи зверхньо. Ставився до нього як молодший до старшого, проте доволі самовпевнено, наче школяр з елітної школи.
– Я мав тривалу розмову з доктором Томпсоном, – мовив він. – Його дуже цікавлять «ланцюжкові», чи «серійні», вбивства. Це – результат особливого викривленого типу менталітету. Простій людині, звісно, важко зрозуміти різні тонкощі, очевидні з погляду медицини. – Він прокашлявся. – Власне, моя остання справа – не знаю, чи ви про неї читали, – це справа Мейбл Гомер, школярки з Масвелл-Гілл, знаєте… Той чоловік, Кеппер, був непередбачуваним. Надзвичайно важко було пов’язати його з тим убивством… А це в нього було вже третє! Справляв враження цілком нормальної людини, як от ви чи я. Та існують різноманітні тести… мовні пастки, знаєте… доволі сучасні, звісно, такого не було у ваш час. Коли ви змусите чоловіка викрити себе, він – ваш! Він розуміє, що ви знаєте, і втрачає впевненість. І вже виказує себе повністю.
– Навіть у мій час таке інколи траплялося, – сказав Пуаро.
Інспектор Кром глянув на нього і, щоб підтримати розмову, пробурмотів:
– Невже?
Усі якийсь час мовчали. Коли проминули станцію Нью-Кросс, Кром промовив:
– Якщо бажаєте щось запитати про справу – прошу.
– Припускаю, опису померлої дівчини у вас немає, так?
– Їй було двадцять три роки, працювала кельнеркою в кафе «Рудий кіт»…
– Pas ça25. Мене цікавить… чи була вона миловидною?
– Щодо цього не маю жодної інформації, – відповів інспектор Кром, натякаючи, що хоче завершити розмову. Його поведінка наче свідчила: «Справді… ці іноземці! Усі однакові!»
В очах Пуаро з’явилося ледь приховане задоволення.
– Вам це не видається важливим, еге? Проте pour une femme26 це першочергово важливе. Часто це вирішує жіночу долю!
Знову – мовчання.
Пуаро відновив розмову вже тоді, коли ми наближалися до Севеноакса.
– Чи вам випадково не повідомили, як і чим дівчину задушили?
Інспектор Кром відповів коротко.
– Задушили
Психіатрична лікарня для злочинців.
Не те (
Для жінки (
