було помічено в тютюновій крамниці.
– І ніхто нікого не бачив? – запитав Пуаро.
– О так, бачили. Трьох високих чоловіків зі злодійкуватою зовнішністю, чотирьох невисоких чоловіків із чорними вусами, двох бородатих, трьох огрядних – усі нетутешні, і в усіх, якщо вірити свідкам, був зловісний вираз обличчя! Не розумію, як іще ніхто не побачив неподалік банди чоловіків у масках і з револьверами!
Пуаро співчутливо всміхнувся.
– Хтось стверджує, що бачив того Ашера?
– Ні, ніхто. І це ще один пункт на його користь. Я щойно говорив начальнику поліції, що це робота для Скотленд-Ярду. Не вірю, що це злочин місцевого рівня.
Пуаро похмуро сказав:
– Погоджуюсь із вами.
Інспектор продовжив:
– Знаєте, мсьє Пуаро, це гнила справа, гнила справа… Мені це не подобається…
Перш ніж повернутися в Лондон, ми опитали ще двох чоловіків.
Перша розмова була з містером Джеймсом Партриджем. Містер Партридж був останнім, хто бачив місіс Ашер живою. Він зробив у неї покупку о 17 : 30.
Містер Партридж був невисоким чоловіком, працював клерком у банку. Він носив пенсне, був дуже стриманий, строгий на вигляд і надзвичайно точний у висловлюваннях. І мешкав у такому само охайному та доглянутому будиночку, як і він сам.
– Містер… е-е… Пуаро, – сказав він, поглянувши на картку, яку мій друг передав йому. – Від інспектора Ґлена? Як я можу вам допомогти, містере Пуаро?
– Я розумію, містере Партридж, що ви були останнім, хто бачив місіс Ашер живою.
Містер Партридж склав докупи кінчики пальців і подивився на Пуаро так, ніби той був сумнівним банківським чеком.
– Це дуже суперечливий момент, містере Пуаро, – сказав він. – Багато людей могли зробити покупки в місіс Ашер після мене.
– Якщо так, то вони не заявили про це.
Містер Партридж закашляв.
– Деякі люди, містере Пуаро, не мають почуття громадянського обов’язку.
Він здивовано поглянув на нас через пенсне.
– Авжеж, – пробурмотів Пуаро. – Ви, я так розумію, пішли в поліцію за власним бажанням?
– Звісно, що так. Щойно я почув про цей жахливий випадок, я зрозумів, що моя заява може бути корисною, й пішов у поліцію.
– Дуже правильна позиція, – урочисто сказав Пуаро. – Може, ви будете такі ласкаві й перекажете мені свою історію?
– Звісно. Я повертався в цей будинок і рівно о 17 : 30…
– Вибачте, а звідки ви так точно знали час?
Містер Партридж трохи роздратувався, що його перервали.
– Пробив церковний годинник. Я подивився на свій годинник і виявив, що він на хвилину спізнюється. Це було саме перед тим, як я увійшов до крамниці місіс Ашер.
– Робити покупки там було для вас звичкою?
– Я робив це доволі часто. Крамниця була по дорозі додому. Тож раз чи двічі на тиждень я мав звичку купувати там дві унції неміцного
