до Лос-Анджелеса за одну чверть тривалості моргання, і людське вухо такої затримки не розрізняло.
Цей дует став побічним продуктом прискорення проривів за кілька останніх років у науці про оптоволокно, пояснював Філ Баксбаум, викладач природничих наук на фізичному факультеті Стенфордського університету. Баксбаум спеціалізується на вивченні лазерів – основи оптичного зв’язку – і є екс-президентом Оптичного товариства. У 80-ті роки він починав свою кар’єру з роботи в лабораторіях компанії Bell. Тоді програміст вводив команду «пінг», щоб програма визначила, чи не спить потрібний комп’ютер в іншій частині будинку лабораторії Bell. Пінг висилав електронне повідомлення, яке відбивалося від цільового комп’ютера, повідомляючи, що він не спить і готовий до двобічного зв’язку. Таймер пінгу сповіщав про час подорожі імпульсу туди й назад.
«Я вже понад десятиріччя не користувався пінгом», – сказав мені Баксбаум під час сніданку у вересні 2015 року. Проте задля розваги «якось я сів за комп’ютер удома в Менло-Парку й послав пінг-запит до кількох комп’ютерів у всьому світі», щоб просто подивитися, за скільки часу імпульс дістанеться до цілі й повернеться. «Я почав пінгувати комп’ютери в Енн Арбор у штаті Мічиґан, Імперіал Коледж у Лондоні, Інституті Вайцмана в Ізраїлі та Університеті Аделаїди в Австралії. І от дивовижа: швидкість імпульсу дорівнювала половині швидкості світла», що становить 200 000 км/сек. Отже, імпульс пішов після натискання на клавіатуру на комп’ютері Баксбаума до місцевого оптоволоконного кабелю, потім – до наземного й підводного волоконного кабелю й далі до комп’ютера на відстані півсвіту, і усе це зі швидкістю, що становить половину швидкості світла.
«Ми вже вийшли на половину швидкості, яку дозволяють закони фізики, і намагаємося переходити до ще швидших режимів, – пояснював він. – Упродовж 20 років ми перейшли від здогадів щодо такої непоганої ідеї до зазіхання на фізичні межі… Пінг показав мені, наскільки ми справді наблизилися до фізичних меж, і це було дивовижно. Це дійсно шалена революція».
Ця революція вже відбулася, пояснював Баксбаум, завдяки ніби закону Мура, що постійно пришвидшував трансляцію даних і голосу оптоволоконними кабелями». Швидкість трансляції даних підводними кабелями постійно зростає», – сказав Баксбаум. Кількома словами, пояснював він, це відбувається так: ми почали з пересилання голосу й інформації, використовуючи цифрові радіочастоти в коаксіальних кабелях із мідного дроту. Це те, чим під’єднала до мережі ваш телевізор кабельна/телефонна компанія. Цей коаксіальний кабель використовували, щоб передавати голос та інформацію на дні океану на всі сторони світу.
Тож учені в таких місцях, як лабораторії Bell і Стенфорд, почали випробовувати лазери для передавання голосу й даних світловими імпульсами через оптоволокно, – це, власне, довгі, тонкі, гнучкі скляні трубки. Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х це стало новим стандартом. Перші оптоволоконні кабелі сполучалися
