Ти зупинялася в «Рітц Карлтоні»?
– Гм… Ні.
– Я увійшла, він чекав на мене біля дверей, немов йому не сиділося, а потім сказав, що розуміє, ця ситуація – неймовірно стереотипна, що його тіло скалічене артритом, але якщо є хоч найменший шанс того, що я справді хочу бути з ним, то він зробить усе, щоб зробити мене щасливою. Бо він щось відчуває, розумієш? Що ми споріднені душі. Ми обійнялися й нарешті поцілувалися, а потім ми не спали цілу ніч, бо розмовляли, розмовляли, розмовляли… Про наше дитинство, наше життя та наші мрії.
– Це найромантичніша історія, яку я чула.
– А потім ми займалися сексом, о Боже, в мене було таке почуття, що цей чоловік не робив цього роками, розумієш?
У цей момент я закашлялася, плюнувши шматок рамену на стіл. Підвівши очі, я помітила, як на нас дивляться декілька людей з-за сусідніх столиків.
Аґнес говорила надто голосно. До того ж активно жестикулювала.
– Ти не повіриш. Здавалося, він роками накопичував цей голод та енергію. Він аж пульсував! Першої ночі він був ненаситний.
– Гаразд, – пискнула я, витираючи рота серветкою.
– Зустріч наших тіл – це було магічно. Після цього я обійняла його, а він лежав у мене на грудях. Я пообіцяла, що тепер йому не доведеться накопичувати енергію. Розумієш?
У ресторані стояла глуха тиша. Позаду Аґнес сидів молодий чоловік у каптурі. Він обернувся та, з ложкою в роті, витріщився на неї. Помітивши мій погляд, із гуркотом впустив столовий прибор.
– Це… це дуже мила розповідь.
– І він дотримується своєї обіцянки. Усе, що він казав, – правда. Ми дійсно щасливі разом. Дуже щасливі. – Вона трохи змінилася в обличчі. – Але його дочка мене ненавидить. Його колишня дружина мене ненавидить. Вона звинувачує мене в усьому, хоча сама навіть не кохала його. Вона сказала всім, що я вкрала в неї чоловіка.
Я не знала, як відповісти.
– Щотижня я маю ходити на ці прийоми та коктейльні вечірки, усміхатися й прикидатися, ніби й гадки не маю, що вони про мене говорять. Ніби я не помічаю, як ці жінки на мене дивляться. Я не така, як про мене кажуть. Я володію чотирма мовами. Граю на фортепіано. У мене є диплом із лікувального масажу. Знаєш, якою мовою говорить вона? Мовою лицемірства. Дуже складно завжди удавати, що тобі не боляче, розумієш? Наче тобі начхати.
– Люди змінюються, – з надією сказала я. – Із часом.
– Ні. Не думаю, що це можливо.
На секунду Аґнес задумалася. А тоді знизала плечима.
– У будь-якому разі, більшість їх досить старі. Може, хтось із них скоро помре.
Того ж дня, поки Аґнес дрімала, а Іларія займалася своїми справами внизу, я подзвонила Семові. Моя голова й досі йшла обертом після вчорашніх подій та зізнань Аґнес. Здавалося, ніби я опинилася геть в іншому місці. Коли ми повернулися до квартири, вона сказала, що в неї таке відчуття, немов я її подруга, а не асистентка. «Як же добре мати людину, котрій можна довіритися».
