покластися. Це, а також дивна осмотична енергія Нью-Йорка означали, що тепер кожного ранку я підскакувала з ліжка так, як робила тільки в часи роботи на Вілла. Побачивши мене, Іларія щоразу закочувала очі, а Натан косо дивився, немов я приймаю якісь наркотики.
Але все було просто. Мені хотілося добре виконувати свою роботу. Мені хотілося витиснути все до останньої краплини зі свого перебування в Нью-Йорку, працюючи на цих чудових людей. Мені хотілося висмоктати сік із кожнісінького дня, як це робив би Вілл. Я знов і знов перечитувала цього першого листа, а коли нарешті звикла до того, що чую його голос у своїй голові, відчула дивну спорідненість із ним, нас об’єднувало те, що ми обоє тільки-но приїхали до нового міста.
Я просто так не здавалася. Кожного ранку бігала з Аґнес та Джорджем, а інколи навіть примудрялася протягнути до кінця маршруту без нудоти. Я вивчила всі місця, куди ходить Аґнес, що їй там знадобиться, що вона вдягне та що треба принести додому. Я завжди чекала на неї в коридорі, маючи із собою воду, цигарки або ж зелений сік, перш ніж вона встигне попрохати щось із цього. Коли їй треба було відвідати сніданок із жахливими тітками, я спеціально намагалася більше жартувати, щоб вона надто не нервувалася, а потім надсилала їй анімації з пандами, що пукають, або ж людьми, що падають з батутів, щоб підняти їй настрій під час їди. А потім, у машині, я вислуховувала її сльозливі розповіді про те, що вони сказали чи не сказали їй, співчутливо кивала та погоджувалася. «Так, вони просто нестерпні, підлі істоти. Висохлі, як палиці. Безсердечні».
Я навчилася зберігати спокійний вираз обличчя, коли Аґнес захоплювалася розповідями про прекрасне, прекрасне тіло Леонарда, а також про його безліч, безліч прекра-а-асних навичок майстерного коханця. Крім того, я навчилася не сміятися, коли вона вимовляла деякі слівця польською, такі як «cholernica», так вона називала Іларію – економка все одно нічого не розуміла.
Я досить швидко зрозуміла, що Аґнес не вміє зупинятися вчасно. Тато завжди говорив, буцім я кажу перше, що приходить в голову, але у мене це не було «гидка стара шльондра» польською! Або ж «Ти можеш собі уявити, як ця жахлива С’юзан Фітцволтер робить собі депіляцію? Це як здирати бороду з закритої мідії. Бр-р».
Це зовсім не означає, що Аґнес – погана людина. Гадаю, з усім тим тиском, який вона постійно відчувала, їй довелося поводитися таким чином, аби тільки її помітили. А я стала для неї віддушиною. Опиняючись поза межами світського суспільства, вона лаялася та чортихалася, а потім, дорогою додому, відновлювала свою душевну рівновагу, готуючись знов побачити свого чоловіка.
Я розробила стратегії того, як повернути трохи веселощів у життя Аґнес. Один раз на тиждень, не вписуючи це до розкладу, ми посеред дня зникали в кінотеатрі на майдані Лінкольна, щоб подивитися дурні та огидні комедії, хрюкаючи від сміху та набиваючи рота попкорном. Ми примушували одна одну йти до неймовірно дорогих бутиків на Медісонавеню та приміряти найгірше вбрання, котре тільки могли відшукати. Оцінюючи одна одну з серйозним
