тебе в аеропорту?»
– Цей момент усе одно дуже приємний, – з надією промовив він. – Я радий тебе бачити.
– Радий мене бачити?
– Дуже радий. Я дуже радий тебе бачити. Пробач. Я виснажений. Геть не спав.
Я потерла ногу. Ми з хвилину просто дивилися одне на одного.
– Ні, мені не подобається, – мовила я. – Тобі доведеться знов іти.
– Куди?
– До огорожі. Щоб я змогла зробити те, що хотіла, – затамувати дух, а потім підбігти до тебе, і тоді ми поцілуємося й почнемо все спочатку.
Він витріщився на мене.
– Серйозно?
– Воно того варте. Ну ж бо. Будь ласка.
Йому знадобилося ще декілька секунд, щоб переконатися, що я не жартую. Тільки тоді він розвернувся й пішов туди, звідки прийшов. Декілька людей невдоволено цикнули, зиркаючи на нього.
– Досить! – голосно вигукнула я. – Цього вистачить!
Але він мене не чув. Він просто йшов, аж до самих дверей – у мене навіть зародився страх, що він може сісти в літак і полетіти додому.
– Семе! – закричала я. – ДОСИТЬ!
Раптом уся увага була спрямована на мене. Тоді нарешті обернувся й він. Чоловік рушив до мене, і я пірнула під огорожу.
– Я тут! Семе! Це я! – Я розмахувала табличкою, а він усміхався від безглуздості цієї ситуації.
Кинувши папірець на підлогу, я кинулася до нього, і цього разу він не став бити мене – він підхопив мене на руки, і ми поцілувалися, просто як у кіно, самозабутньо і з насолодою, без усіляких думок про неприємне дихання від кави. Якось так це було. Я вже точно не пам’ятаю. Опинившись в обіймах Сема, я забула про все на світі: про сумки, про людей та про косі погляди з натовпу. Боже, це відчуття його великих рук, що стискали мене, його м’яких губ, що цілували мене. Мені не хотілося відпускати його. Втупившись обличчям у його міцну шию, я вдихнула запах його шкіри – кожною клітинкою свого тіла я відчула, як сильно сумувала.
– Тепер краще, божевільна? – запитав він, коли я нарешті відпустила його. Мабуть, помада була розмазана по моєму обличчю, бо в мене майже миттєво з’явився висип. Його обійми були такими міцними, що в мене заболіли ребра.
– О так, – мовила я, не в силах припинити усміхатися. – Набагато краще.
Ми вирішили залишити сумки в готелі, а потім кудись вирушити. Я говорила цілковиту нісенітницю – безладний потік думок і спостережень, що без фільтра покидав мій рот. Він дивився на мене так, як дивляться на свого собаку, котрий смішно танцює, – з радістю і стриманою тривогою. Але коли позаду нас зачинилися двері ліфта, він притягнув мене до себе, обхопив моє обличчя обома руками і знов поцілував.
– Це щоб я нарешті замовкла? – запитала я, коли він мене відпустив.
– Ні. Я хотів зробити це усі довгі чотири тижні, і я маю намір робити це стільки, скільки зможу, аж поки не полечу до-дому.
– Гарно сказано.
– Репетирував
