Я затулила рота рукою, намагаючись придушити в собі бажання сказати те, про що думаю.
– Треба перевірити, чи тут немає блощиць.
– Серйозно?
– Іларія каже, їх зараз усюди повно.
Плечі Сема перекосилися.
– Навіть у найшикарніших готелях.
Я ступила вперед і різко відкинула ковдру, нахилившись, щоб роздивитися білу ковдру й матрац. Підійшла трохи ближче й придивилася більш пильно.
– Чисто! – мовила я. – Це чудово! Готель без блощиць!
Я підвела великі пальці догори.
– Ура!
У повітрі зависла важка тиша.
– Ходімо прогуляємося, – мовив він.
Ми вирушили на прогулянку. Принаймні розташування готелю було справді чудове. Ми обійшли з півдюжини кварталів аж до шостої авеню, потім зиґзаґами повернулися до п’ятої. Я щосили намагалася якомога менше розповідати про своє життя в Нью-Йорку, а Сем просто мовчав. Він тримав мене за руку, а я йшла поряд і намагалася не дивитися на нього увесь час. У тому, що він тут, зі мною, було щось несподівано дивне. Я помітила багато дрібних деталей: подряпину на його руці, невеликі зміни довжини його волосся – і піймала себе на тому, що намагаюся пригадати, як він виглядав до мого від’їзду.
– Ти тепер не кульгаєш, – зауважила я, коли ми зупинилися біля Музею сучасного мистецтва. Мене бентежило те, що він мовчить, немов цей готельний номер усе зіпсував.
– Ти також.
– Я бігала! – відповіла я. – Я тобі казала! Щоранку в Центральному парку з Аґнес і Джорджем, її тренером. Ось, подивись, які в мене м’язи!
Сем стиснув моє стегно і притягнув його до себе.
– Уже можна відпускати, – мовила я, коли люди навколо почали витріщатися.
– Пробач, – мовив він. – Я сумував за тобою.
Я й забула, що він більше любив слухати, аніж розмовляти. Знадобився певний час, аби він розповів хоч щось про себе. У нього нарешті з’явився новий партнер. Після двох невдалих спроб – юнака, котрий зрозумів, що він не хоче бути фельдшером, і Тіма, члена профспілки середніх років, що, як виявилося, ненавидить усе людство (не найкращий характер для такої роботи), – його поставили у пару з жінкою, яка нещодавно переїхала й хотіла працювати десь біля дому.
– Яка вона?
– Вона не Донна, – мовив він, – але непогана. Принаймні вона знає, що робить.
Минулого тижня він зустрічався з Донною за чашкою кави. Хоч хіміотерапія не допомагала її батькові, Донна маскувала смуток під сарказм та жарти, як вона робила завжди.
– Мені хотілося сказати їй, що вона не повинна ховати почуття, – пояснив він. – Вона знає, через що пройшла моя сестра. Але, – він косо подивився на мене, – усі ми переживаємо горе по-своєму.
Сем розповів, що в Джейка у коледжі все добре. Він передавав мені привіт. Його батько, чоловік Семової сестри, кинув клуб підтримки людей, що втратили своїх близьких. Сказав, що це не для нього, хоча це й допомогло йому припинити спати
