очі.
Півтори години після того я лежала на дальньому боці ліжка, оновлюючи стрічку новин «Фейсбуку» на телефоні, – виявляється, моя мати просто обожнює мотиваційні цитати і не може зупинитися виставляти фотографії Тома у шкільній формі. На годиннику було пів на одинадцяту, а про сон я вже забула й мріяти. Я вилізла з ліжка й пішла до туалету, не вмикаючи світло, щоб Сема не розбудив вереск вентилятора. Я вагалася, чи варто знов лягати. Сем солодко спав у центрі ліжка, залишивши мені трохи місця по краях. Я ліниво подумала, чи достатньо йому півтори години сну. Та все ж таки прослизнула назад, притиснулася до його теплого тіла та, повагавшись секунду, поцілувала його.
Тіло Сема впізнало мене навіть уві сні. Його рука притиснула мене до себе, ковзнувши уздовж усього мого тіла, а губи поцілували мене, повільно, сонно й дуже ніжно, – і я вигнулася від задоволення. Я підсунулася трохи ближче, відшукавши в темряві його руку. Наші пальці сплелися, і я, не втримавшись, зітхнула від задоволення. Він хотів мене. У тьмяному світлі Сем розплющив очі, і я зазирнула у них із любов’ю. Із подивом я помітила бажання у сонному погляді.
Він мовчки дивився на мене.
– Привіт, красунчику, – прошепотіла я.
Він начебто спробував щось вимовити, але так і не знайшов у собі сил.
Він подивився убік. І раптом відсахнувся.
– Що? – запитала я. – Що я такого сказала?
– Пробач, – мовив він. – Зачекай.
Він кинувся до вбиральні, захряснувши за собою двері. З-за дверей донеслося «О Боже» і звуки, почувши котрі я вперше зраділа гучній витяжці.
Я непорушно сиділа на ліжку, а потім підвелася і вдягла футболку.
– Семе? – Я притиснулася вухом до дверей, але одразу ж відсахнулася.
Мабуть, лише справжня любов може не відштовхнути при таких звукових ефектах.
– Семе? Усе в порядку?
– Так, – пробубонів він. Вочевидь, усе геть не в порядку.
– Що відбувається?
Довга тиша. Звук змиву.
– Я – гм – здається, я отруївся.
– Серйозно? Що я можу зробити?
– Нічого. Просто… просто не заходь сюди. Гаразд? – Після цих слів знов почулися звуки блювоти й тихої лайки. – Не заходь.
Наступні години дві минули саме так: по один бік дверей він намагався пережити страшну сутичку зі своїми внутрішніми органами, по другий – знервована я у самій лише футболці. Він так і не впустив мене до себе – гадаю, гордість не дозволила.
Людина, котру я побачила майже о першій ночі, була бліда як стіна і з голови до ніг укрита потом. Я вмить підскочила на ноги, але він відсахнувся, мов не очікував побачити мене. Я простягнула руку, немов це допомогло б, якби такий велетень, як він, почав падати.
– Що я можу зробити? Може, викликати лікаря?
– Ні. Просто… просто треба перечекати.
Важко
