ми були рівні, розумієш? А тепер вони кажуть, що я ніколи не зрозумію їхніх проблем. Бо я багата. Ніби в мене просто не може бути жодних проблем. Вони поводяться зі мною так, немов я геть інша людина. Немов блага мого життя для них – образа. Як скаржитися на економку людям, у котрих навіть власного житла немає? – Вона раптом зупинилася. – Коли я вийшла за Леонарда, він дав мені грошей. Весільний подарунок, щоб мені не доводилося просити в нього увесь час. І я дала трохи Паулі, своїй найкращій подрузі. Я дала їй десять тисяч доларів, щоб вона розрахувалася з боргами й почала усе спочатку. Спершу вона була щаслива. Я також! Усе заради подруги! Щоб їй більше не довелося турбуватися, як і мені! – Раптом її голос став сумним. – А тоді… вона стала мене уникати. Вона стала іншою, у неї завжди не було для мене часу. Поступово я зрозуміла, що вона ображається за те, що я їй допомогла. Не навмисне, але тепер кожного разу, коли ми бачимося, усе, про що вона думає, – це те, що винна мені гроші. Вона горда, дуже горда. Вона не хоче жити з цим почуттям. Отже, – жінка знизала плечима, – вона не піде зі мною на обід і не відповість на мої дзвінки. Гроші забрали в мене подруг.
– Проблеми є проблеми, – мовила я, усвідомивши, що вона чекає на відповідь. – Не має значення, чиї вони.
Вона відступила вбік, щоб пропустити малюка на самокаті. Задумливо провівши його поглядом, вона зиркнула на мене.
– У тебе є цигарки?
Цього разу я була готова. Я дістала пачку з рюкзака та простягнула їй. Не знаю, чи варто було заохочувати її до куріння, але вона – моя начальниця. Вона вдихнула і випустила довгий шлейф диму.
– Проблеми є проблеми, – повільно повторила вона. – А в тебе є проблеми, Луїзо Кларк?
– Я сумую за своїм хлопцем. – Певною мірою я сказала це лише для того, щоб запевнити себе в цьому. – А крім того, ні, немає. Тут просто… чудово. Я тут щаслива.
Вона кивнула.
– Пам’ятаю це відчуття. Нью-Йорк! Завжди нові видовища. Завжди щось хвилююче. А тепер я просто… Я сумую… – Вона замовкла.
На секунду мені здалося, що жінка от-от заплаче. Але тоді вона опанувала себе.
– Ти помітила, як вона ненавидить мене?
– Хто?
– Іларія. Відьма. Вона завжди була тут економкою, а тому Леонард не звільнить її. Так що я приречена на неї.
– Можливо, колись вона звикне й навіть стане прихильною до тебе.
– Вона скоріш підсипле мені миш’яку. Я бачу, як вона на мене дивиться. Вона бажає мені смерті. Ти знаєш, як це – жити з людиною, котра бажає тобі смерті?
Я й сама побоювалася Іларії. Але я промовчала. Ми мовчки йшли далі.
– Колись я працювала на людину, котра, як мені здавалося, також мене ненавидить, – зізналася я. – Поступово я зрозуміла, що я тут ні до чого. Він просто ненавидів своє життя. А коли ми познайомилися трохи ближче, то одразу ж порозумілися.
– Він коли-небудь «випадково» спалював твою улюблену сорочку? Або підкладав засіб для миття тобі до спідньої білизни, щоб у тебе свербіла піхва?
– Гм… Ні.
