досить – гм – легко знайти вас.
Він усміхнувся й торкнувся мого ліктя. Я намагалася не витріщатися йому вслід.
Коли я підійшла до Аґнес, чоловіка, що розмовляв із нею, відтягла вбік його дружина. Аґнес підвела руку, немов збиралася щось сказати, але раптом зрозуміла, що її покинули просто посеред бесіди. Вона сердито подивилася на мене.
– Пробачте. Застрягла в натовпі.
– З моєю сукнею щось не так? – прошепотіла мені жінка. – Я припустилася величезної помилки.
Вона помітила. У порівнянні з усіма іншими вона виглядала надто яскраво, радше вульгарно, аніж авангардно.
– І що мені робити? Це катастрофа. Треба терміново перевдягтися.
Я спробувала порахувати, скільки часу це забере, якщо вона зараз поїде додому. Навіть якщо на вулицях немає заторів, на це піде не менш ніж година. До того ж завжди є ризик, що вона взагалі не повернеться…
– Ні! Ніяка це не катастрофа. Зовсім ні. Це просто… – Я зробила паузу. – Знаєте, до такої сукні необхідний відповідний настрій.
– Що?
– Просто розслабтеся. Тримайте голову прямо. Немов вам узагалі начхати. – Жінка витріщилася на мене. – Мене цього навчив один друг. Чоловік, на котрого я працювала. Він казав, щоб я носила свої смугасті панчохи з гордістю.
– Свої що?
– Він… Ну, він казав, що це нормально – відрізнятися від інших. Аґнес, ти виглядаєш у сотні разів краще за будь-яку з цих дівиць. Ти просто красуня. І сукня в тебе неймовірна. Тому просто покажи усім їм середній палець. Знаєш що? Ти маєш повне право вдягатися так, як тобі заманеться.
Жінка пильно дивилася на мене.
– Ти справді так думаєш?
– О, так.
Вона зробила глибокий вдих.
– Ти маєш рацію. Я сама стану цим середнім пальцем. – Жінка випростала плечі. – А чоловікам взагалі начхати, що на тобі за сукня, чи не так?
– Абсолютно.
Вона всміхнулася і розуміюче поглянула на мене.
– Їх хвилює лише те, що під сукнею.
– Оце так вбрання, мадам, – мовив Джошуа, з’явившись біля мене. Він вручив нам по тонкому келихові. – Шампанське. Єдиним жовтим напоєм був лікер «Шартрез» – мене ледь не знудило лишень від його зовнішнього вигляду.
– Дякую. – Я взяла келих. Він простягнув руку Аґнес.
– Джошуа Вільям Райан Третій.
– Ви, напевне, вигадали це ім’я.
Вони обоє здивовано подивилися на мене.
– Нікого за межами мильних опер не можуть так звати, – мовила я, і тільки тоді зрозуміла, що не треба було це озвучувати.
– Гаразд. Що ж. Ти можеш називати мене Джош, – спокійно відповів він.
– Луїза Кларк, – представилася я, а тоді додала: – Перша. Його очі підозріло звузилися.
– Місіс Леонард Ґопнік. Друга, – мовила Аґнес. – Але ви, мабуть, і самі це знали.
– Ваша правда. Ви притча во язицех.
Його слова могли приземлитися важко, але чоловік
