сеанс відбілювання зубів, а потім сіла у вестибюлі, не знаючи, що робити далі. Коли він відчинив двері до спальні, я почула її приглушений голос:
– Я не хочу нікуди йти.
Хоч що б вона казала, мене дивувало те, що містер Ґопнік усе одно проводив з нею стільки часу. Натана не було вдома, тож я не могла обговорити це з ним. З-за рогу з’явився Майкл.
– Він і досі тут? – запитав. – Мій трекер чомусь перестав працювати.
– Трекер?
– На його телефоні. Тільки це й допомагає мені розуміти, де він знаходиться половину часу.
– Він у її гардеробній.
Я не знала, що ще сказати, наскільки можна довіряти Майклові. Але стало складно ігнорувати звуки гучних голосів, що долинали з кімнати.
– Здається, місіс Ґопнік не дуже хоче кудись іти сьогодні ввечері.
– Фіолетова клітинка. Я тобі казав.
І тоді я пригадала.
– Колишня місіс Ґопнік. Колись це був її вечір, і Аґнес про це знає. Це й досі її вечір. Крім того, там будуть її старі гарпії. Не дуже доброзичливі леді.
– Що ж, це багато чого пояснює.
– Він – важлива фігура в благодійних акціях, а тому не може не з’явитися на цьому заході. До того ж Стрейджери – його старі друзі. Але цей вечір – один із найскладніших для них обох. Минулого року це був повний провал.
– Чому?
– Ой. Вона йшла туди, немов ягня на заклання. – Він скривив обличчя. – Бідолашна сподівалася, що відшукає там нових друзів. Із того, що мені розповідали, її там просто знищили.
Я здригнулася.
– А він не може піти один, без неї?
– Ой, люба, ти й гадки не маєш, як це тут працює. Ні. Ні. Ні. Вона має піти. Вона має натягнути широку усмішку та позувати для фотографій. Тепер це її робота. І вона про це чудово знає. Але цього, як бачиш, недостатньо.
Голоси стали різкішими. Ми почули вереск Аґнес, а потім м’який, благальний голос містера Ґопніка.
Майкл подивився на годинник.
– Я повернуся до офісу. Зробиш мені послугу? Напишеш мені, коли він вийде? Він має підписати п’ятдесят три документи до третьої години. Люблю тебе!
Він послав мені поцілунок рукою й пішов.
Я просто сиділа, намагаючись не слухати лайку в іншому кінці коридору. Я продивилася події в календарі, намагаючись знайти собі хоч якесь застосування. Повз мене пройшов Фелікс, піднявши хвоста знаком питання. Здавалося, цю істоту геть не турбувала людська метушня.
І тоді відчинилися двері. Мене помітив містер Ґопнік.
– Ах, Луїзо. Ви можете зайти на хвилинку?
Я підскочила та майже побігла туди, де він стояв. Від бігу до мене миттєво поверталися спазми у м’язах.
– Я хотів дізнатися, чи вільні ви цього вечора.
– Вільна?
– Для участі в заході. У благодійному.
– Гм…
