він просто відповів:
«Це твоя обідня перерва, люба. Смачного! Цьомаю!»
Я не стала казати йому, що в мене немає з собою їжі. У розігрітому автомобілі мене поступово почала накривати хвиля втоми та знесилення. Я cперлася головою на вікно, подумки переконуючи себе в тому, що це нормально – почуватися ніяково у новому середовищі. До всього доводиться звикати. Особливо коли тебе силою вибивають із твоєї зони комфорту. Ніби здалеку долинув до мене останній лист Вілла. А потім нічого.
Я здригнулася і прокинулася, коли двері відчинилися. До машини залізла Аґнес, її обличчя було білим, а щелепи міцно стиснуті.
– Усе гаразд? – запитала я, випроставшись у кріслі.
Ми рушили мовчки, повітря раптом стало густим та важким від напруження.
Вона обернулася до мене. Я схопила пляшку води й простягла її жінці.
– У тебе є цигарки?
– Гм… Ні.
– Ґеррі, в тебе є цигарки?
– Ні, мадам. Але можна купити.
Я помітила, як у неї тремтить рука. Вона полізла в сумку, дістала невеличку пляшечку з пігулками, і я передала їй воду. Жінка зробила декілька ковтків, і я помітила сльози на її очах. Ми зупинилися біля аптеки, і я усвідомила, що повинна вийти з автомобіля.
– Які? Я маю на увазі, якої марки?
– «Мальборо лайтс», – відповіла жінка й потерла очі.
Я вискочила – ну, скоріш вилізла, бо мої ноги й досі здригалися в судомах після ранкової пробіжки, – й купила пачку, думаючи про те, як усе-таки дивно купувати цигарки в аптеці. Повернувшись до машини, я почула, як вона волає на когось польською по телефону. Вона завершила дзвінок, відчинила вікно та запалила цигарку, глибоко затягнувшись. Аґнес запропонувала й мені. Я похитала головою.
– Не кажи Леонарду, – мовила вона, і її обличчя пом’якшилося. – Він ненавидить цигарки.
Ми просто сиділи мовчки, поки жінка палила цигарку короткими гнівними вдихами й видихами – мені аж стало боязко за її легені. Тоді вона загасила недопалок, стиснувши губи у внутрішній люті, й махнула рукою у бік Ґеррі.
Поки Аґнес училася музикувати, я ненадовго залишилася наодинці зі своїми девайсами. Повернувшись до своєї кімнати, я поборола в собі бажання впасти на ліжко, бо тоді я більше не піднялася б. Натомість я сіла за маленький письмовий стіл, написала Семові листа та зазирнула до календаря, переглянувши плани на наступні декілька днів.
Раптом я почула музику, що відлунням грала у квартирі, – щось мелодійне та прекрасне. Я завмерла, щоб послухати цей чарівний звук; і як людський розум може створити щось настільки геніальне? Я заплющила очі, дозволивши звуку протікати крізь мене. Я пригадала той вечір із Віллом, коли він зводив мене на мій перший концерт, коли він примусив мене розкрити очі та вперше побачити світ. Наскільки ж усе-таки жива музика більш об’ємна за музику в записі – вона приховує в собі щось глибоке й незбагненне! Гра Аґнес на фортепіано виходила з якоїсь далекої частини її свідомості, котра не мала жодного стосунку до зовнішнього світу; це було щось уразливе й ніжне. Я мимоволі відзначила, що йому б також сподобалося.
