раптово задзвонив телефон.
– Так, містере Ґопнік… Так. Звісно. Так, буде зроблено. Зараз підійду.
Чоловік поклав телефон до сумки.
– Гаразд. Мені час іти. Ласкаво просимо в команду!
– Скільки нас тут? – запитала я, але він уже вибігав із приміщення, прихопивши з собою пальто.
– Через два тижні на тебе чекає фіолетова клітинка. Гаразд? Я тобі напишу. І вдягай звичайний одяг, коли виходиш на вулицю! Бо виглядаєш так, немов працюєш у «Гоул Фудз».
День минув як у тумані. Через двадцять хвилин ми вийшли з дому й сіли в машину, що відвезла нас до розкішного салону за декілька кварталів. Я відчайдушно намагалася виглядати немов людина, що все своє життя провела у величезному чорному автомобілеві з кремовим шкіряним салоном. Я сиділа у куточку, поки жінка з дивною зачіскою «під лінійку» мила та вкладала волосся Аґнес. А через годину машина відвезла нас до стоматологічної клініки, де я знов сиділа в залі очікування. Місця, котрі мені довелося відвідати, були однаково тихими та вишуканими, а також неймовірно далекими від божевілля на вулицях шаленого міста. Я вдягла одне з моїх найбільш адекватних убрань – синю блузу з якорями, а також смугасту спідницю-олівець, та щодо цього хвилюватися не довелося: все одно я була невидимкою. Немов у мене на лобі було написано: «ПРИСЛУГА». Я почала помічати й інших асистентів, що блукали довкола, дивлячись у телефони, сновигали із чистою білизною з хімчистки або ж із кавою у картонних підставках. Я задумалася, чи не маю я запропонувати каву Аґнес, або ж можна просто викреслювати пункти зі списку. Більшу частину часу я не зовсім розуміла, навіщо я там потрібна. Усе й без мене працювало, як годинник. Здавалося, я була просто людиною-бронежилетом, що захищає Аґнес від навколишнього світу.
Тим часом жінка відволіклася від телефонної розмови польською для того, щоб попрохати мене зробити замітку на планшеті:
– Треба запитати в Майкла, чи сірий костюм Леонарда випраний. І, можливо, зателефонувати місіс Левицькі щодо моєї сукні від «Жіванші» – здається, я трохи схудла з тих пір, як востаннє її вдягала. Може, її вдасться вшити.
Вона пірнула до своєї величезної сумки від «Прада», дістала пластикову смужку таблеток і кинула дві до рота.
– Води!
Я огледілася і знайшла пляшку в кишені в оббивці дверей. Відкрутивши кришку, я дала воду жінці. Машина зупинилася.
– Дякую.
Водій – чоловік середніх років із густим темним волоссям і щоками, що підскакували при ходьбі, – вийшов, щоб відчинити перед нею двері. Коли вона зникла у ресторані, привітавши швейцара, немов старого друга, я хотіла вийти за нею, але водій захряснув двері. Я залишилася на задньому сидінні.
Я просто сиділа, гадаючи, що ж мені робити тепер.
Перевірила телефон. Визирнула у вікно, мріючи про яку-небудь сендвічну. Постукала ногою. Нарешті я пірнула уперед, до передніх сидінь.
– Мій тато залишав нас із сестрою в машині, коли сам ішов до пабу. Він приносив нам кока-колу, а також пачку маринованої цибулі «Монстер
