махаючи їм здалека та киваючи на своє стегно. Скільки ж часу я змарнувала, сидячи у вестибюлі та пильно дивлячись у свій айпед кожного разу, коли хтось проходив повз мене, аби тільки створити оману бурхливої діяльності.
Кожного дня до мене підходив Майкл і пошепки інструктував з того чи іншого питання. Здавалося, усе його життя проходило в бігах між квартирою, офісом містера Ґопніка на Воллстрит, із двома телефонами в одній руці, речами з хімчистки на плечі та кавою в другій руці. Хоча чоловік завжди чарівно усміхався, я й гадки не мала, чи взагалі подобаюся йому.
Із Натаном я зустрічалася геть рідко. Здавалося, він не тільки працював, а й жив за графіком містера Ґопніка. Іноді він працював і о п’ятій ранку, і о сьомій вечора – цілодобово, коли це знадобиться.
– Я тут працюю не просто так, – пояснював Натан. – Я працюю тут, бо здатен на те, на що не здатні інші.
Іноді він зникав надовго, а потім я дізнавалася, що вони з містером Ґопніком за ніч злітали кудись до Сан-Франциско або ж Чикаго. Містер Ґопнік страждав на таку форму артриту, котра потребувала постійного нагляду, тому вони з Натаном займалися плаванням та спортом по декілька разів на день, щоб дотримуватися правильного режиму дня.
Окрім Натана та Джорджа, тренера, котрий приходив кожного ранку, іншими постійними відвідувачами апартаментів були:
Прибиральники. Як з’ясувалося, існувала певна різниця між Іларією (домогосподаркою) та іншими прибиральниками. Двічі на тиждень до квартири навідувалася команда з трьох жінок і одного чоловіка, що начищали до блиску кожен куточок. Вони ніколи не розмовляли, тільки тихенько радилися одне з одним стосовно робочих питань. У кожного з них було по величезному ящику екологічно чистих засобів для прибирання, а через три години усі вони йшли геть, поки Іларія кривила ніс, нюхаючи повітря, та несхвально перепротирала плінтуси.
Флорист, котрого привозив фургон щопонеділка, розставляв по всій квартирі гігантські вази з ідеальними букетами. Декілька ваз були настільки великими, що їх довелося нести аж двом чоловікам. Вони обов’язково знімали взуття на вході.
Садівник. Так, дійсно. Коли я вперше почула це, у мене ледь не сталась істерика («Ви взагалі усвідомлюєте, що ми на другому поверсі?»), але потім я зрозуміла, що довгі балкони в задній частині будівлі заставлені горщиками з маленькими деревцями та квітами, котрі також треба поливати й доглядати. Балкон і справді виглядав просто чудово, але, окрім мене, туди геть ніхто не виходив.
Фахівець із поведінки домашніх тварин. Крихітна, схожа на пташку, японка з’являлася о десятій ранку кожної п’ятниці, майже годину спостерігала за Феліксом здалека, потім оглядала його їжу, його туалетний лоток, місця, де він спав, опитувала Іларію на предмет його поведінки, а потім давала поради щодо іграшок та кігтеточки для нього. Фелікс не звертав на неї жодної уваги, кіт лише спав та вилизувався – максимум, на який він здатен.
Команда постачальників їжі приїжджала двічі на тиждень: під наглядом
