пані.
Довго пововтузившись із «намордником», вона нарешті пристебнула його до шолома. Маска сиділа на диво незручно і муляла.
Пілот кинув на неї довгий прискіпливий погляд – явно чимось розсмішений.
– Щось не так? – невдоволено спитала Рейчел.
– Та ні, зовсім ні. – Здавалося, командир стримував іронічну посмішку. – Спеціальні пакети – під сидінням. Більшість людей страждають від нудоти під час свого першого польоту на реактивному винищувачі.
– Все буде в нормі, – запевнила його Рейчел приглушеним маскою голосом. – Я не схильна до повітряної хвороби.
Пілот знизав плечима.
– Багато хлопців казали те саме, але мені часто доводилося прибирати після них ригачку.
Вона злегка кивнула. Як романтично.
– Маєте якісь запитання перед польотом?
Рейчел трохи повагалася, а потім постукала пальцем по кисневій масці, що врізалася їй в щоку.
– Ця штука заважає кровообігу. Як ви примудряєтеся терпіти її під час тривалих польотів?
Пілот із розумінням посміхнувся.
– Як? Зазвичай ми не вдягаємо маску догори ногами, пані.
Сидячи в літаку, що стояв на початку злітно-посадкової смуги і ревів двигунами, Рейчел відчула себе кулею в гвинтівці, яка завмерла, чекаючи, що стрілець ось-ось натисне на гачок. Пілот дав газу, подвійні двигуни «томкета» потужно загуркотіли, і, здалося, увесь світ довкола Рейчел затрясся. Пілот відпустив гальма – і Рейчел влипла в сидіння. Реактивний літак рвонув смугою і злетів за лічені секунди. Земля почала віддалятися із запаморочливою швидкістю.
Літак стрімко піднімався, і Рейчел заплющила очі. «Що ж я зробила сьогодні не так? Де помилилася? – подумала вона. – Я ж мала сидіти зараз за столом і готувати доповіді». А натомість вона сиділа у стрімкій летючій торпеді й дихала через кисневу маску.
Рейчел відчувала нудоту увесь час, поки «томкет» не набрав висоту сорок п’ять тисяч футів і не вирівнявся. Зусиллям волі вона відвертала думки. Дивлячись на океан під ними, до якого було аж дев’ять миль, Рейчел раптом відчула себе страшенно самотньою.
А попереду пілот розмовляв з кимось по радіо. Коли розмова скінчилася, Вейн Лусіджен повісив мікрофон і різко повернув винищувач праворуч. Потім машина пірнула майже вертикально вниз, і Рейчел здалося, що її шлунок виконав сальто-мортале. Нарешті літак знову вирівнявся.
«Дякую, що попередив, піжоне», – простогнала Рейчел і простягнула руку по пакет.
– Вибачте, пані, але мені щойно дали засекречені координати місця, де має відбутися ваша зустріч із директором НАСА.
– Зараз угадаю, – мовила Рейчел. – Ми летимо на північ?
– А звідки ви знаєте? – здивувався пілот.
Рейчел зітхнула. З цими пілотами, вченими на комп’ютерних тренажерах, усе ясно.
– Хлопче, зараз дев’ята ранку, а сонце – праворуч. Отже, ми прямуємо на північ.
У кабіні на хвилю запала тиша.
– Так,
