президент Захарій Герні і провів у Білому домі три з половиною роки, він майже завжди почувався чужим у цьому лабіринтові люстр, старожитностей та озброєних охоронців з морської піхоти США. Однак зараз, швидко йдучи до Західного крила будівлі, він почувався навдивовижу чудово. Він не йшов – він летів над плисовою килимовою доріжкою.
Кілька членів персоналу Білого дому підвели голови, коли до них наблизився президент. Герні помахав їм рукою і привітав кожного по імені. Ті відповіли хоча й чемно, але якось неохоче, явно вичавивши з себе посмішки.
– Доброго ранку, пане президент.
– Приємно вас бачити, пане президент.
– Здрастуйте, сер.
Йдучи до свого кабінету, президент почув за спиною перешіптування. У Білому домі поволі починався бунт. За останні кілька тижнів розчарування на Пенсільванія-авеню, 1600 досягло тієї точки, коли Герні почав нагадувати собі капітана, який намагається вивести корабель із зони шторму, а команда у цей час замислила збунтуватися.
Президент не винуватив їх. Його команда наполегливо працювала на перемогу на майбутніх виборах, аж раптом їм здалося, що президент не зміг як слід прийняти пас, втратив м’яча і розгубився.
«Невдовзі вони все зрозуміють, – запевнив себе Герні. – Невдовзі я знову стану героєм».
Він шкодував, що так довго доводиться тримати персонал у невіданні, але цього разу секретність мала вирішальне значення. У здатності зберігати таємниці Білий дім мав репутацію найбільшого базікала у Вашингтоні.
Герні увійшов до приймальні Овального кабінету і підбадьорливо махнув своїй секретарці.
– Сьогодні вранці ви чарівні, Долорес.
– І ви також, сер, – відповіла вона, обдивляючись його звичний одяг з неприхованим несхваленням.
– Я хотів би, щоб ви організували мені зустріч, – мовив він, понизивши голос.
– Зустріч із ким, пане президент?
– З усім персоналом Білого дому.
Секретарка спантеличено поглянула на нього.
– З усім персоналом? З усіма 145 працівниками?
– Саме так.
– І що – відразу?
– А чом би й ні? Призначте зустріч о четвертій дня.
Секретарка кивнула з таким виглядом, наче догоджає пацієнтові психіатричної лікарні.
– Добре, сер. А яка тема зустрічі?
– Я маю сьогодні ввечері виступити зі зверненням до американського народу. І я хочу, щоб члени мого персоналу почули це звернення першими.
Раптом на обличчі секретарки з’явився пригнічений вираз, наче вона внутрішньо була готова до цього моменту, але все одно страшенно боялася його настання. Стишивши голос, вона спитала:
– Пане президент, ви знімаєте свою кандидатуру?
Герні вибухнув сміхом.
– Ні, Долорес! Навпаки – я збираюся відчайдушно битися, чорт забирай!
Тінь сумніву пробігла обличчям секретарки.
