набуло відкритішого, привабливішого виразу, – абсолютний монарх, призначений Радою племен.
Вони змінили картку, і він прочитав:
– Стаття сьома Декларації взаємозалежності.
Вони відмотали запис і переглянули його гру вдруге і втретє. Кивнули, ніби погоджуючись. Змінили картку на іншу зі словами: «Тебе не любитимуть лише за те, що ти приємний!!!»
Киваючи, режисер сказав:
– З подвійним наголосом, – і додав: – будь ласка.
«Ми нехтуємо власною долею, – проголошувала наступна картка, – і водночас нав’язуємо випадкову долю іншим. Таким чином ми руйнуємо і наші життя, і життя інших».
Пайперові це все здавалося тарабарщиною, але він доносив кожну фразу з урочистою гідністю. Він зачитав:
– Кожен із нас мусить шукати своєї долі та дозволяти іншим шукати своєї. – Він виголосив: – З поваги ми повинні не диктувати прогрес або цілі іншим.
Масивний бичара, від якого несло пістолетним димом, ніби феєрверками з бензином, підійшов і складеною паперовою серветкою витер піт із чола Пайпера.
Команда замінила картку іншою. Знову:
– Це Талбот Рейнолдс, абсолютний монарх, призначений Радою племен.
Дубль зіпсував його живіт, що невчасно забурчав.
Цього разу режисер наказав Пайперові читати великі букви так, ніби вони великі.
Пайпер зімпровізував:
– Це Талбот Рейнолдс, верховний аристократ, старший бос, верховний чаклун, абсолютний монарх… – він тягнув це цілу вічність.
Так само як люди приходили по-особливому вшановувати останні дні їхнього правління, вони збиралися, щоб подовше востаннє подивитися на інші реліквії. Стояли натовпами і спостерігали за роботою знімальних груп, які вели репортажі з місць злочинів. А репортери в душі тішилися й відчували себе знаменитими. А репортери чванилися тим, що нібито підтверджувало їхній поважний авторитет у світі. Так само люди юрбилися на прощальних, як їм було відомо, лекціях визначних науковців, і ті, такі розхвалені лауреати, приймали ці уважні збіговиська за комплімент. Ці професори відчули, вперше за багато років, що майбутнє може змінитися на краще. Але що журналісти, що лектори помилялися.
Бо шкільна освіта в обмін на гроші давала людям над-то мало. А ЗМІ в обмін на час і увагу не давали людям узагалі нічого.
І тепер, коли люди приходили на них подивитися, то відчували лише гіркоту і жаль. Хтось дивився із нездоровою цікавістю та сумом, як міг би дивитися на останнього живого мандрівного голуба. Бо ці люди знали, що минають останні дні таких інститутів і скоро станеться подія, яка розділить теперішнє й майбутнє. Вони вивчали сутінки таких професій, щоб потім, одного дня, мати змогу розповісти про них дітям.
Із ностальгією ці люди дивилися на порожню владу політиків, журналістів і професорів і мовчки з ними прощалися.
Джамалові,
