штурмових загонів і таким чином опинився на вершині нічим не обмеженої абсолютної влади.
У жовтні 1933 року Німеччина демонстративно вийшла з Ліги Націй і припинила участь в організованій США Світовій конференції із роззброєння. Причиною, заявили німецькі представники, була неефективність і нерезультативність обох установ, а також лицемірство світових держав. Приводом до власне акту стала німецька пропозиція, щоб усі сусідні з нею країни скоротили свої армії до рівня 100 тисяч вояків – того самого, що Версальська угода дозволяла німцям. Очікуваний скепсис інших держав дав привід німцям гучно хряснути дверима, зберігши моральну перевагу.
У липні 1934 року нацисти зробили спробу державного перевороту в Австрії, під час якого загинув австрійський канцлер Енґельберт Дольфус. Муссоліні, що не бажав раптово отримати за сусіда збільшену Німеччину, наказав демонстративно пересунути італійську армію до кордону з Австрією. Гітлер зрозумів натяк – німецькі нацисти не прийшли на допомогу австрійським, і заколот було придушено. Британія і Франція вирішили, що Муссоліні зможе виконати роль стримувача агресивних намірів Німеччини. У квітні 1935 року Муссоліні на берегах озера Маджоре в Стрезі підписав угоду з прем’єр-міністрами цих двох країн, П’єром Лавалем та Рамсеєм Мак-Дональдом, яка ще раз підтвердила Локарнські угоди та окремішність Австрії й зобов’язала сторони опиратися спробам Німеччини ревізувати Версальську угоду.
За рік Гітлер зміг записати собі в актив значний успіх на міжнародному фронті. Добіг кінця термін протекторату Ліги Націй над Сааром, і на референдумі 90 % виборців Саару підтримали повернення цієї маленької, але надзвичайно важливої з погляду промисловості та корисних копалин землі до Німеччини. Такий результат було багато в чому забезпечено образом нової, розквітлої під берлом націонал-соціалізму Німеччини.
Програмою громадських робіт, зокрема будівництвом досі знаменитих автобанів, розгортанням промислового виробництва, спрямованого на переозброєння Німеччини, нацистський режим фактично ліквідував безробіття та подолав економічну кризу попередніх років. Нацистська економічна програма не базувалася на жодній теорії, але її можна назвати «інстинктивним кейнсіанством»: фінансування державних інвестицій та громадських робіт коштом бюджетного дефіциту та гарантовані державні замовлення промисловим фірмам. Від січня 1933 року до кінця року наступного половина безробітних знайшла роботу, а 1936 року Німеччина могла пишатися повною зайнятістю. У серпні 1939 року лише 34 000 німців були зареєстровані як безробітні. Недарма партія мала назву як національної, так і робітничої.
Генерал Ганс фон Зеект, командувач військових сил Ваймарської республіки, приймає парад. Кожен зі ста тисяч вояків райхсверу був підготований для того, щоб обійняти посаду, на два ранги вищу за свою, щойно Німеччина вирішить збільшити військо
Намір
