натовпи з квітами. Але менш ніж за два місяці суспільна думка в західних демократіях різко змінилася – єврейський погром на всій території Німеччини, що ввійшов до історії під назвою Kristallnacht, «ніч кришталю» (від розбитого скла вікон єврейських будинків та вітрин магазинів), трохи підняв завісу над справжнім обличчям нацизму. Анексія (у вигляді «протекторату») Чехії та Моравії (після проголошення незалежності Словаччини під тиском з Берліна) в середині березня 1939 року розвіяла останні ілюзії щодо того, чи можна вірити Гітлерові. Через тиждень Британія і Франція заявили, що захистять Бельгію, Голландію чи Швейцарію від можливого нападу, а ще за тиждень Чемберлен надав гарантію незалежності Польщі та вмовив французів приєднатися до неї. Пізніше він надав таку ж гарантію Греції та Румунії – після того як Муссоліні анексував Албанію, що давно вже перебувала у сфері впливу Італії.
Ріббентроп підписує угоду між Райхом і СРСР.
23 серпня 1939 року.
Позаду нього стоять надзвичайно задоволені Молотов і Сталін
Існує думка, що якби західні демократії діяли рішучіше восени 1938 року – тобто довели ситуацію до початку війни, – шанси перемогти були б вищі, ніж виявилися, коли війна таки розпочалася. На жаль, це ділянка альтернативної історії, тобто більш чи менш обґрунтованої фактами фантазії. Проте найімовірніше, що, по-перше, не сталося б жодного заколоту генералів, по-друге, німецька армія розгромила б армію ЧСР протягом двох чи трьох тижнів (розхвалювані прикордонні укріплення були сильні лише на нечисленних ділянках, розташовані на теренах із ворожим до ЧСР населенням, а стратегічне становище ЧСР у протистоянні з Німеччиною було тяжким ще до аншлюсу, а після нього стало безнадійним). Після цього її було б перекинуто на захід на підтримку військ, що тримали б оборону на Західному валі, тоді як Франція й Британія лише мобілізовували б свої війська, а Британія мала б іще впровадити військовий обов’язок. У кращому разі склалася б патова ситуація позиційної війни, до якої населення західних демократій у будь-якому разі не мало ентузіазму.
Війна була фактично єдиним логічним наслідком у тому числі й внутрішньої політики нацистів. Німецька економіка, налаштована на виробництво «гармат замість масла», вичерпала запаси сировини та твердої валюти для її закупівлі за кордоном. Дещо допомогли золотовалютні запаси Австрії та Чехословаччини, привласнені нацистами в 1938 та 1939 роках, але й вони наближалися до кінця. Німецький Райхсбанк ледве був здатний фінансувати дедалі більший дефіцит державного бюджету продажем облігацій внутрішньої позики. І це були лише додаткові аргументи до ірраціонального (хоча з погляду його ідеології абсолютно раціонального) бажання Гітлера якнайскоріше розпочати війну. Тому замість того, щоб зреагувати на британські гарантії так, як очікував Чемберлен, – тобто відмовитися від війни, – Гітлер 27 квітня 1939 року скасував угоду 1935 року з Британією щодо морських
