Данила його отчину, та впустили їх у місто. Проте у Лешка був інший розклад: після того як його воїни пограбували жителів (звісно, не завдаючи шкоди будівлям та укріпленням), він покликав на князювання Олександра Всеволодовича Белзького, двоюрідного брата Данила та Василька. Белзький був вигідний Лешку тим же, чим Ігоровичі галицьким боярам- – Володимир не був його отчиною, тому, незважаючи на те, що він був родичем з Романовичів, після жахливої різанини та грабежів, що вчинили в місті поляки, популярністю він не користувався. Щоб замилити очі та позбавити новоявленого володимирського князя надійного тилу, Лешко віддав Белз Васильку.
Між тим, обстановка в Галичі залишалася неспокійною, за відсутності твердої руки бояри вели нескінченні чвари. Самі Ігоровичі незабаром посварилися і почали переділ здобичі: Роман Ігорович за допомогою Святослава вигнав Володимира. Андрій розпорядився, щоб узурпатора схопили й доправили до двору. Угорський воєвода Бенедикт Бора напав на Романа в лазні, де той не зміг чинити гідного опору, відправив його до Угорщини і сам став управляти Галичем. Правління його описується як на рідкість безсоромне та аморальне. Ймовірно, саме тому Ігоровичам вдалося повернути собі владу. Цього разу вони за угодою поступилися князюванням в Галичі старшому брату Володимиру. А через якийсь час Ігоровичі, ймовірно, вступили в конфронтацію з впливовими галицькими боярами і вирішили зміцнити свою владу, усунувши призвідників смут. Серед них був і їх благодійник Володислав, і саме він своєчасно довідався про цей підступний план. Проте, якщо вірити Галицько-Волинському літопису, Ігоровичі змогли влаштувати боярам криваву лазню, хоча кількість загиблих бояр – близько п’ятисот – явно перебільшена. Сподвижники Володислава вчасно втекли з Галича. Троє галицьких бояр – Володислав, Судислав та Пилип – вирушили до Угорщини до короля Андрія. Вони нагадали йому про його обіцянку захистити права нащадків Романа, кажучи такі слова: «Дай нам отчича нашого Данила, ми підемо з ним і відберемо Галич в Ігоровичів». Андрій вважав, що час юнакові відвойовувати спадщину, і дав йому сильне військо. Заправляв опальними боярами Володислав, він умовив Данила, якому в ту пору було близько дев’яти років, скористатися нагодою і відібрати в Ігоровичів усі міста. Військо насамперед підійшло до Перемишля, де правив Святослав Ігорович. Городянам він був не милий, тому вони видали його угорцям і добровільно перейшли під руку Данила. Звенигородці зачинили ворота перед угорським військом і відчайдушно чинили опір, покликавши на допомогу половців. Союзниками угорців і Данила виступили дружини його братів Василька та Олександра, луцький полк і польський загін, присланий Лешком. Битва під стінами Звенигорода була навальною, її можна назвати розміном фігур: обидві сторони зазнали приблизно однакових утрат, і захисники знову сховалися за стінами. Проте нападникам пощастило взяти в полон звенигородського князя Романа Ігоровича, який не наважився залишатися
