межа пролягає поміж білим світом і пеклом. Така се місцина, куди й ворон кості не заносить, бо воно ні те, ні се – ні Богу не належить, ні чортові! Ото й водиться тут нечисть, та ще татаре тирлуються, як мають в Україну йти.
– А що запорожцеві нечисть! Запорожець і сам чорт… – буркнув циган. – То нам треба тим лісом їхати?
Старий крутнув головою.
– Та ні, Господь милував! Подалися навпростець, то десь біля річки їх і переймемо. Побачиш дивину, яку рідко на білому світі узуздріти можна!
– А що ж воно за лихо таке отсе ми гонимо? – спитався циган.
Тут отаман, що їхав попереду, озирнувся і махнув рукою, показуючи на високу могилу, що височіла над річкою. Без слів уторопали його братчики – шмагонули коней й притьма завернули у видолинок, котрий ту могилу огинав. Як проїхали його ступою і попереду забіліла річкова крига, отаман спинив коня і прислухався.
Крізь сумне зітхання вітру дедалі гучніше й виразніше чутно було тупіт і люте хоркання – таке, наче стадо свиней біжить кригою.
– Що се?! – пошепки поспитав циган.
– А он дивися! – криво посміхнувся січовик, мацаючи шаблю при боці. – Циганчатам колись розкажеш, що то за дива в Запорожжі кояться!..
Хтів було циган ще щось сказати, та так і завмерли тії слова у нього на вустах.
З-за річкової кручі, хоркаючи, сапаючи і повискуючи, висипало стадо диких вепрів. Здоровезні та горбаті були вони, мов каменюки, усі в довгій бурій щетині, а з пащ стриміли криві жовті ікла. На кожному вепрові сиділа верхи старезна кощава відьма зо щитом на плечі та мечем при боці. Коси тих войовниць були розпущені й летіли за вітром, а вони знай свистіли та гойкали, підганяючи своїх коней.
– Матер Божа!.. – прошепотів циган.
– А що, гарні? – озвався старий козак. – Бісурканями їх звуть, бо з бісами да чортами сії почвари водяться!
– Гей! – крикнув тут отаман і свиснув у два пальці, аж коні з переляку поприсідали.
Стадо вже до берега завернуло, та, зачувши той свист, вмить у клин вишикувалося. А запорожці виїхали притьмом із видолинка і стали перед лавою, що наїжачилася мечами та списами.
– Що треба смертним од безсмертних? – спиталася одноока бісурканя, котора на чолі стояла.
Виїхав тоді з гурту старий козак і руку на шаблю поклав.
– Оддай те, що в Остатній кріпості взяла, відюхо!
Загаласували бісуркані, та одноока махнула їм, щоб замовкли.
– Не ставай поперек дороги, діду! Те, що ми взяли, Триглаву належить, а не вам!
– Належить воно Січі Запорозькій, бо з козацького насіння пішло! – відказав запорожець. – А ви Остатню кріпость спалили і вбили ту, що його породила! Віддай, ще раз кажу!
– А як не оддам, то що буде?
– Поляжете тут усі, й круки ваші очі видзьобають.
Зареготалися відьми на тії слова, а одноока озирнулася через плече й каже:
– Літавиці
