його привезли?
– Із Запорожжя.
– А годували чим?
Почухав Барило потилицю.
– Зробив я йому таку ляльку з житнього м’якуша, то він ссав. Та ще медом напували.
– А горілкою напувати не додумалися? – питає Горпина.
– Та хотіли було… – каже Шкурлат.
– І що ж?
– Пошкодували, – каже Барило. – Самим було мало. А меду купили цілий глек. Один шинкар пораяв: каже, малих дітей тільки ним і поять. І правда-таки: ото даси йому меду випити, воно й засинає зразу. Так цілу дорогу і спало.
– Господе вишній, – каже Горпина, перехрестившись до образів, – Матінко Божа, Покрово наша! Пресвятая П’ятінко, жіноцтву заступнице! Стільки живу отсе на світі, а таких бевзів уперше бачу! Отсе кому розкажи, то не повірять – скажуть, брешеш, клята молодице! Іди, скажуть, та не бреши тут, мандрьохо! Не бреши, скажуть, а то бубни зараз дамо!
– А що? – питають здивовано запорожці.
– Та хто ж дітей отаких медом хмільним напуває, люде добрі! Йому ж іще й півгода нема! Чи ви дурні такі, чи в дурного зимували, га?
Козаки і знітилися.
– То живий же ж. – каже Барило.
– Та в ньому душа насилу держиться! Аби ще день загаялися, то жаба цицьки йому дала б!
– Так хто ж знав. – буркнув Шкурлат.
Хтіла було молодиця ще що сказати, та махнула рукою, крутнулася і вибігла притьма зі світлиці.
– Як доброго заводу, то виживе, – помовчавши, каже Барило. – А ми з бабами не водимося і дітей глядіть непривичні.
– Певно ж, – каже Шкурлат, – козакові шабля та чарка!
– То давайте ще по одній, – каже Чурай. Та взяв глека і поналивав усім оковитої.
– Нехай же тішаться душі козацькі на тім світі! – каже Барило.
– Нехай просять Матер Божу, щоб заступилася за нашу безщасну Вкраїну! – каже Гармаш.
– Та нехай розкажуть дідам нашим да прадідам, що й онуки вміють воювати незгірше! – докинув Чурай.
– А що ж у вашому краю чувати? – питає Барило, як вихилили по чарці.
– Та доброго й нічого, – каже старий. – Таку владу взяли ляхи, що й дихнути не дають. Розпустили військо на стації, а воно валандається по всіх усюдах та люд обдирає. Навіть до мене добивалися жолдаки[11], хоч і далеко. Правда, тут і лишилися всі до одного…
– В тебе ж і наймити – чисті зарізяки! – каже Шкурлат. – Такі й на Січі не послідні були б.
– Тільки що їм там було б робити. – каже Барило, наминаючи холодець. – Голод у Запорожжі, батьку. Ні хліба, ні соли, ні тютюну – хоч запали. То ми оце й подалися на волость.
– Пристанемо до якого пана у надвірне військо та перезимуємо, – каже Шкурлат. – А за першої трави – чує моє серце! – знов якась буча зведеться.
Старий знов узяв глека і поналивав чарки.
– То давайте ж, – каже, – вип’ємо на погибель клятим ляхам!
До пізньої ночі поминали запорожці свого
Жолдак – солдат.
