Чигиринський сотник. Леонід Кононович

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Чигиринський сотник - Леонід Кононович страница 6

Чигиринський сотник - Леонід Кононович Сучасна проза України

Скачать книгу

його привезли?

      – Із Запорожжя.

      – А годували чим?

      Почухав Барило потилицю.

      – Зробив я йому таку ляльку з житнього м’якуша, то він ссав. Та ще медом напували.

      – А горілкою напувати не додумалися? – питає Горпина.

      – Та хотіли було… – каже Шкурлат.

      – І що ж?

      – Пошкодували, – каже Барило. – Самим було мало. А меду купили цілий глек. Один шинкар пораяв: каже, малих дітей тільки ним і поять. І правда-таки: ото даси йому меду випити, воно й засинає зразу. Так цілу дорогу і спало.

      – Господе вишній, – каже Горпина, перехрестившись до образів, – Матінко Божа, Покрово наша! Пресвятая П’ятінко, жіноцтву заступнице! Стільки живу отсе на світі, а таких бевзів уперше бачу! Отсе кому розкажи, то не повірять – скажуть, брешеш, клята молодице! Іди, скажуть, та не бреши тут, мандрьохо! Не бреши, скажуть, а то бубни зараз дамо!

      – А що? – питають здивовано запорожці.

      – Та хто ж дітей отаких медом хмільним напуває, люде добрі! Йому ж іще й півгода нема! Чи ви дурні такі, чи в дурного зимували, га?

      Козаки і знітилися.

      – То живий же ж. – каже Барило.

      – Та в ньому душа насилу держиться! Аби ще день загаялися, то жаба цицьки йому дала б!

      – Так хто ж знав. – буркнув Шкурлат.

      Хтіла було молодиця ще що сказати, та махнула рукою, крутнулася і вибігла притьма зі світлиці.

      – Як доброго заводу, то виживе, – помовчавши, каже Барило. – А ми з бабами не водимося і дітей глядіть непривичні.

      – Певно ж, – каже Шкурлат, – козакові шабля та чарка!

      – То давайте ще по одній, – каже Чурай. Та взяв глека і поналивав усім оковитої.

      – Нехай же тішаться душі козацькі на тім світі! – каже Барило.

      – Нехай просять Матер Божу, щоб заступилася за нашу безщасну Вкраїну! – каже Гармаш.

      – Та нехай розкажуть дідам нашим да прадідам, що й онуки вміють воювати незгірше! – докинув Чурай.

      – А що ж у вашому краю чувати? – питає Барило, як вихилили по чарці.

      – Та доброго й нічого, – каже старий. – Таку владу взяли ляхи, що й дихнути не дають. Розпустили військо на стації, а воно валандається по всіх усюдах та люд обдирає. Навіть до мене добивалися жолдаки[11], хоч і далеко. Правда, тут і лишилися всі до одного…

      – В тебе ж і наймити – чисті зарізяки! – каже Шкурлат. – Такі й на Січі не послідні були б.

      – Тільки що їм там було б робити. – каже Барило, наминаючи холодець. – Голод у Запорожжі, батьку. Ні хліба, ні соли, ні тютюну – хоч запали. То ми оце й подалися на волость.

      – Пристанемо до якого пана у надвірне військо та перезимуємо, – каже Шкурлат. – А за першої трави – чує моє серце! – знов якась буча зведеться.

      Старий знов узяв глека і поналивав чарки.

      – То давайте ж, – каже, – вип’ємо на погибель клятим ляхам!

      До пізньої ночі поминали запорожці свого

Скачать книгу


<p>11</p>

Жолдак – солдат.