ніколи і вгору глянути.
Якось надвечір поралися дід з онуком у дворі, аж заторохтіло щось попід частоколом. Дивляться, під’їжджає до воріт балагульський віз, а на передку чоловік сидить у киреї.
– Здрастуйте, – каже, – люде-небораки! Нехай живуть і пасуться ваші кури, гуси, свині та собаки!
– Здоров і ти, як не жартуєш… – одвічає дід. – А що доброго скажеш?
Зіскочив чоловік додолу й віжки на воза кинув. – Отсе, – каже, – такий голодний, що й переночувати ніде! Зморився та в дорозі підбився, аж глядь – коло вашого хутора опинився. Як пустите до хати, то не буде вам за теє ніякої заплати.
Дід і всміхнувся під вусом.
– О, – каже, – се ти дотепно вимудрував! Мартопляс[15] чи що?
– Угадав, пане господарю! – каже чоловік. – Штукар я мандрований, тертий да практикований!
Як дасте хліба кусок і в повітці куток, то багацько всього побачите, зарегочетеся ще й заплачете…
– А що ж такого ти нам покажеш, дядьку? – не втерпів Михась.
– Фиглі-миглі да всякі щиглі! – каже чоловік. І раптом витріщився на діда здивовано. – Гей, пане господарю, а що то в тебе таке?
– Де?
– А за пазухою!
Не встиг він теє сказати, а в діда під сорочкою щось як затріпоче! Замахав старий руками і давай по двориську бігати з переляку, а потім коміра розшморгнути здогадався – звідти курка і вилетіла, перелякано кудкудакаючи.
– Ху, – втираючи лоба, каже дід, – як се вона там опинилася?!
– Був якось і я перелякався, – каже штукар, – побіг да й у церкві сховався. Думав, боги помагають, коли ж там попи п’ють да гуляють! Захтілося отсе й мені чарку перехилити да ковбасою й шинкою закусити.
– То се ти мені тую курку за пазуху запхнув?
– А гарно вийшло, правда ж?
– Та незлецько. – каже дід. – Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати. Все одно вечеряти пора.
Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:
– Слава Богу! Здорові будьте у вашій хаті!
– Навіки, – каже дід. – І ти здоров будь, чоловіче.
Зняв гість кирею та й умостився на лаві. А тоді й каже:
– Ти вже пробачай, мосьпане, бо прибрехав я тобі!
– А що? – питає дід.
– Не мандрований чоловік я, а шляхетський, – у його милости князя Яреми при дворі хліб їм.
Здивувався старий козак, та знаку не подав.
– А в нашім краю чом опинився? – питає. – Тая ж Вишневеччина потойбіч Дніпра лежить!
– Їздив князь отсе до свого кума у Лисянку, то й мене узяв із собою, бо вмію всілякі штуки показувати… Та як назад їхали, то відстав я од почту. Ото й мушу тепер самотою до Лубень добиватися.
Покрутив Чурай головою, та нічого не сказав. Коли ж тут і вечерю дівчата подали. Як випили по чарці, то дід і питає:
– І як же зовуть тебе, чоловіче добрий?
– Хрестили
Мартопляс – фокусник, акробат, блазень, штукар.
