свого дав. Отсей перстень, каже, приведе тебе до Остатньої кріпости, що стоїть у Дикому Полі. А хто там живе, то сам побачиш.
Чурай спохмурнів.
– Чув я про тую кріпость. Казали, там і живуть отії діви-поляниці, що вічну молодість їм Господь подарував.
– Не застали ми їх живими, – каже Барило.
– Та й що?
– Певне, стояла там кріпость, та тільки згарище натомість курілося. І діви тії побиті були та порубані. Вроди небаченої, коси мов золото щире, у панцирах дорогих та кольчугах. Згадав я тоді, як січові діди казали, що як запізнається хто з поляницею, то за все на світі забудеться – і батька з матір’ю покине, й товариство, і Січ… Ну, та дарма. Як роззирнулися ми з хлопцями, то, бачимо, недавнечко тая битва сталася! На снігу од пожарища сліди вервечкою – таке, наче стадо вепрів пройшло. Хтів і я назад вертати, та був поміж нами один козак, якого Дряпайлом звали, чаклун та ворожбит. От і каже він мені, що, мовляв, нечисть тут побувала, та недалечко втекла – як доженемо її, то заберемо дитину. Не зовсім так воно, правда, вийшло, бо гонили ми їх півдня. Аж коло Базавлуцького пралісу перейняли. Он Гармаш перший їхав. – кивнув на козака з перев’язаною головою. – Стримав коня та й каже: «Пане курінний, гляньте ж бо»! Зиркнув я – та й очі витріщив од того чуда.
– Багацько див у Пралісі! – похитав головою Чурай. – Бісуркані то були, которі на вепрах їздять верхи, еге?
– Та вони ж таки! – потвердив Барило. – А ти відкіля знаєш?
Зітхнув Чурай.
– Вік звікував я на Січі, то чимало всього довелося побачити! Химерний той край, бо є він межею поміж сим світом і Иром[8] Дажбожим. А ще, казали січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться.
– Та певно, певно. – каже Барило. – Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром[9] навкидя! А ми тоді не довго думали – вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..
– Відбивалися вони до остатнього… – укинув Шкурлат.
– Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! – кивнув Барило. – Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті. Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а в нім дитина була, що по неї ми їхали.
Довго мовчав Чурай, понуривши чубату голову.
– Бачу я, – каже урешті, – з нелюдськими силами Петро мій водився. А хто з ними до спілки стає, той довго не задержиться на білому світі. Чого ж він отсе не обзивався стільки год?
– На Січі пробував попервах, та як мали оддати його на смерть, – каже Барило, – то зізнався він мені, що в Остатній кріпості був три годи. А смертному чоловікові, каже, там один год – як один день минає. Коли почав Павлюга козацтво із зимівників та лежів[10] скликати, то й син твій одгукнувся. Кінь під ним, як змій, оружжя дороге і панцир старосвітський.
– Той панцир один
Ир Дажбожий – рай.
Ганджар – двосічний стилет, закривлений на кінці.
Лежі (вживалося лише в множині) – місця, де зимували запорожці після повернення на волость.
