мене… ото, скажуть, ледацюга!»
Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.
«Та що се таке зо мною! – злякався малий козак. – Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»
– То я тебе збудив, небоже, – озвався хтось іззаду.
Озирнувся Михась, а на возі сидить якийсь чоловік.
– Не бійся, – каже, – лиха я тобі не зроблю! Одвези мене у Ксьондзів ліс на Ксьондзову леваду, а я тобі за теє заплачу.
Хтів було сказати Михась в одвіт, що до того лісу й пішки можна дійти, та не зміг і язиком повернути, такий страх його пійняв. Обернув тоді він паровицю та й поїхав через поле, сам себе не тямлячи.
А місяць вище й вище підбивався у небі, заливаючи усе довкруги примарним зеленкуватим сяєвом. Їде Михась мов уві сні: як той чоловік скаже, так і править, куди скаже, туди і завертає. Аж ось і Ксьондзів ліс забовванів попереду. От приїхали вони на Ксьондзову леваду. Зліз той чоловік додолу та й каже:
– Спасибі ж тобі, небоже, що вволив мою волю.
Та й кинув йому на воза якусь торбину. Струснув її Михась, а там і забряжчало, неначе гроші.
– А тепер їдь собі додому, – каже йому той чоловік. – Тільки пам’ятай: поки до воріт не приїдеш, щоб назад не озирався і з воза не злазив.
– А то чом? – питає малий козак.
– Бо тоді пропаде твоя заплата. Будуть гукати на тебе, кричати, свистіти – все для того, аби сюю торбину відібрати. А ти їдь собі й на них не зважай.
Ото сказав теє він – та й розтанув, неначе дим.
Хльоснув Михась волів та й назад їде. Допіру вибрався з лісу, як затупотіло щось позаду, неначе стадо бугаїв женеться.
– Гей! – кричать. – Гей, спинися!
Отямився малий козак і ну ж бо волів поганяти. А ті урвителі уже здоганяють його.
– Стій, чортів сину! – кричать позаду. – Стій, а то гірше буде!
Хтів було Михась озирнутися, та згадав, що йому той чоловік велів. Зіщулився на возі та й шмагає волів батогом, а тії мчать, аж куряви хвіст віється за драбиняком.
Ось уже й річка близько, і брід видніє, а на тім боці прослідок, що до хутора провадить.
– Та ти ж колесо згубив, чортова тінь! – знову волають позаду. – Стань, стань, кажу тобі!
Мало не озирнувся малий козак, та знову похопився, що не можна того чинити. Нічого, думає, зараз брід поминемо, а там і хутір близько.
Та й ну ж бо завертати волів до річки. Крикнув на них раз, крикнув другий, а вони так розігналися, що спинитися не можуть. Вже й ставок зблиснув о ліву руч, за ним верби купою, а праворуч глибоке провалля, де челядь завжди глину брала. Незчувся Михась, як воли ставок поминули, ходу наддали – прямісінько в теє глинисько завертають.
«Господе, Твоя воля! – жахнувся малий козак. – Таж як гримнемо з цієї кручі, то й кісток не зберемо!»
