і за голову взявся.
– Боже правий! – каже. – Бариле, се ти?!
– А то ж який дідько! – відказує йому той невесело. – То впустиш нарешті?
Тут і челядь наспіла із похіднями[7] та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі – ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.
– Здоров, батьку! – каже той запорожець, ізлізши з коня.
– Здоров, козаче! – каже йому Чурай.
Та й обнялися і поцілувалися тричі.
– Не думав я й не гадав, – каже старий, – свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!
– Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували. – каже Барило. – А се мої хлопці.
Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, – либонь, у добрячій сутичці побували.
– Гаразд, – каже, – ходім до господи… нема чого на морозі балакати!
Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.
– А се що за дивина? – питається Чурай.
– А то, – сумно каже Барило, – тобі гостинець, батьку.
Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.
Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.
– Хто се? – не втямив Чурай.
– Онук се твій, – каже запорожець. – Михасем зовуть.
– А Петро ж де?
Понурився Барило ще дужче.
– Довго казати, а ще довше слухати. Нема його живого.
Чурай і на лиці перемінився.
– Ну, заходьте. – каже урешті. Й до наймички: – Горпино, а ке лиш сюди!
– А що? – питається вона.
– Візьми дитину і глянь, що там їй треба. А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! – І до Барила: – Хрещений він?
– Хтозна, – каже той.
От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.
Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, – хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.
– Гей, сину, – каже, – та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!
А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.
– Ото, – каже, – батьку, все, що від нашого куріня лишилося!
– Як це?!
– Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…
Чурай сумно покивав.
Похідня – смолоскип.
