відьми і літавиці[18], змії та перелесники[19]. Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!
– А що ж то за сміливці? – питається Михась. Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.
– Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…
Тут і печену гуску принесли. Як упоралися трохи з нею, дід і питає:
– Чи тяжка ж твоя служба у князя Яреми, чи й не дуже?
Гість усміхнувся.
– Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…
– Ти ба! Та й що ж то за диво?
– А не вгадаєш?
Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.
– То ти що. може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш да на палі садовиш?
– Отсе ти одколов, мосьпане! – зареготався гість. – Да ні. ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!
– То хто ж ти є, коли так?
– Звіздар я, – каже гість.
Дід із онуком і рота роззявили.
– А що ж се воно за лихо, той звіздар? – не втерпів Михась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. – Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?
Звіздар крутнув головою.
– Ох і козак у тебе росте, мосьпане! – І до Михася: – Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.
– Ба! – каже дід. – А нащо воно?
– Себто як – «нащо»?
– Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, – бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!
– То я ж таки й кажу, – мовить звіздар, – що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А князь Ярема держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.
– І довго ж ти сьому ділу вчився? – питає дід.
Мурмило і зареготався.
– Вчився, – каже, – поки не пропився! Латину та греку штудіював, аж гай шумів. А тоді бачу, що воно ні до чого та й подався світами мандрувати…
– Ото й правильно ти зробив. – каже дід. – Бо від книжок саме лихо. Оно один ув Охматові все біблію читав, – а як дочитався до чорної сторінки, то й з глузду з’їхав!
– І бігає тепер по вулицях голий, – укинув Михась.
– Козакові, – провадив дід, – багацько мудрувати не випадає. Йому так: або чужу голову зняв, або свою зоставив – аби тільки живцем у руки не дався та лишився козак козаком. Як є шабля, то книжки зайві.
– То ти, пане господарю, і до церкви не ходиш? – питається штукар.
– Господь один на небі й усе бачить, – каже йому дід. – А до церкви я таки не ходжу, бо вік звікував на Січі, де храму й близько не було[20]. Та й скажу тобі по правді, в Любомирі раз як пішов до церкви, – то й двері на собі приніс!
Літавиця – летюча істота-спокусниця.
Перелесник – вогненний змій-спокусник.
Першу церкву запорожці побудували допіру на Микитинській Січі. –
