думає собі Михась. – Та ще й рівнісінько, як ножем!»
Страшно йому зробилося, та нічого не вдієш – поправив конем через тую кладку. Їде і дивується: здоровецьке те болото, комиші у чоловіка заввиш, а кладка знай уперед провадить. Як одна колода кінчається, то за нею друга починається; під ними вода люрить[26], і видно, що хтозна-одколи той місток в сім болоті, бо геть дерево заморилося, зробилося, наче кремінь, таке чорне та тверде. Десь-не-десь по комишах стирчать догори коренем грубелецькі верби та ясени – вивернуло щось їх при березі й аж насеред болота позакидало.
«Велет якийсь тут лютував чи що.» – думає собі Михась.
Аж тут кладка й до берега привела. Глянув малий козак, а на кручі стоїть городище.
Давнє-давнє воно було, бо вали дерезою позаростали, а рів так землею заплив, що насилу видно було його. Поверх валу частокіл іде, та теж давнезний, бо дерево звугліло, як і ті колоди на болоті.
«Таки велет живе тута. – думає Михась. – Отсе влип – і переді мною лихо, і поза мною загибель!..»
І тоді вирвалися із його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось інший виголосив їх за нього:
– Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!
Допіру він теє сказав, коли ж із гори гукають:
– А хто се там наймення Дажбоже згадує?
– Я, – каже Михась.
– А хто ти такий?
– Як се – хто?
– Ну, хто ти будеш – шляхтич, міщух… чи, може, й жид?
Михась і обурився.
– Скажеш таке! – відповідає. – Козак я. хоч і не виріс іще!
Зареготалися в городищі.
– Ну, – кажуть, – як ти козак, то їдь сюди! Ондо стежина, бачиш?
– Бачу, – каже Михась.
Та пхнув коня п’ятами, вихопився на кручу і заїжджає в обійстя.
Було там усе таке старезне, що хтозна, як воно й уціліло. Колись дворисько вимостили камінними плитами, та вже геть повгрузали вони у землю, мохом обросли, а декотрі й порепалися пополовині. Коло брами дзюркотів водограй у чаші, вирубаній із цілої каменюки. Посеред двору стояв дім, височенний, мов дзвіниця; тиньк на ньому облупився, гонтовий дах почорнів, а круглі шибки були з грубого зеленкуватого шкла, яке мало де й побачиш уже.
– Що, добився-таки? – питає його той самий голос.
Озирнувся Михась, аж іде до нього чоловік. У чорній семрязі, латаних шароварах, ще й руки по лікті сажею замурзані.
– Здоров будь, небоже! – каже Михасеві.
Зняв той шапку і вклонивсь як годиться.
– Здрастуйте, – каже, – дядьку.
– А по волі чи по неволі? – питає його той чоловік.
Зітхнув малий козак і каже:
– Лихо мене до вас загнало… Летять моїм слідом пекельнії діви й ось-ось тут будуть!
А чоловік і засміявся.
– Не бійся! – каже. – У сьому городищі вони тебе не дістануть. Нехай тільки носа сюди поткне яка – як ухоплю я її, то тільки пір’я з
Люрити – текти, витікати тонким струменем, струмком.
