що торбину йому дав. Спинився над ним та й головою похитав.
«Ох, козаче, – каже, – бачу, не прийняв ти моєї заплати…»
Михась і засоромився.
«Не винен, – каже, – я! Так опентала[13] нечиста сила мене, що здалося, наче воли у прірву завертають…. Та вже дідько їх бере, тії гроші!»
Засміявся тоді чоловік.
«Тож бо, – каже, – й воно! Якби був ти крамарем чи гречкосієм, то хіба випустив би тії червінці з рук? Козацька в тебе душа, а її за гроші не купиш!»
Та й розшморгнув комір, дістав щось із-за пазухи і дає Михасеві.
«Отсе тобі, – каже, – за те, що завіз мене до тої левади…»
Глянув малий козак, а то якась лялька. Й поворозка до неї причеплена, щоб на шиї носити.
«Се воно мені служити буде, чи як?» – питає.
«Не воно тобі служитиме, а ти йому, – каже той чоловік. – А що буде, то сам побачиш…»
Та обернувся і вийшов зі стодоли.
Кинувся Михась зі сну і сам себе не тямить од жаху.
– Господе, твоя воля! – каже, підводячись. – Ото вже наснилося, нехай йому всячина!
І надвір вийшов. Там уже сонце зійшло, і дід порався коло воза.
– То що, – каже, – сину, виспався вже?
Михась і рукою махнув.
– Та хай воно тямиться… таке привиділося, що й досі страшно!
Та й розказав, що то за сон йому наснився. А дід вислухав та й питає:
– То се той самий чоловік був?
– Той, – каже Михась. – Ні лиця, ні одежі не пам’ятаю, та з голосу впізнав.
– А яка ж тая лялька була?
– Ой, дідуню, – каже малий козак, – така гарна, що й словом не сказати! Якби оце справді хтось подарував мені таке, то не розлучався б я з ним!..
– Ти ба!.. – каже дід. – А що ж тоді на шиї ото в тебе висить?
Глянув малий козак, аж на шиї в нього поворозка. Потяг він її з-за пазухи – і жахнувся: причеплена до неї була камінна лялька, що то вві сні йому той чоловік дав!
– То се вона? – питає дід.
– Вона. – прошепотів Михась.
– Бач, яке диво. – замислено каже старий. Та й узяв її до рук.
Була то чудернацька лялька з якогось чорного шкла чи каменя, така гарна, що й очей не одведеш, – видно було, що добре хтось над тим творінням потрудився. Кшталтом скидалася тая лялька на дівчину, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й убрання, і вишивку на сорочці – геть усе на ній було видно, така то робота була тонка.
– Свят-свят-свят! – каже Михась, одступаючи назад. – Що ж се за лихо таке… га, діду?..
Той і похитав головою.
– Диви, – каже, – отсе чудасія! Де ти воли пас?
– Отам за річкою, де мочарища[14] починаються!
Подумав дід і каже:
– Чув я ззамолоду, що за сивої давнини там велика битва була. Казали, як настане повний місяць, то душі тих лицарів блукають бойовищем.
– Як
Опентала – стуманила голову.
Мочарища – трясовина.
