записати дитину в школу, якщо її немає в книзі записів актів цивільного стану. Закон карає тих, хто не реєструє своїх дітей. А штраф тим більший, чим більше батьки зволікають. Отож, щоб платити менше, батьки, які запізнилися з реєстрацією, вказують менший вік, ніж він є насправді, і дитина йде в перший клас, замість того, щоб уже ходити в четвертий або п’ятий. Директори школи, раді, що мають «клієнтів», зважають лише на вік, позначений в актах цивільного стану. Таке шахрайство призводить до кричущих помилок у діагностиці. Лікарі фіксують випадки дуже раннього статевого дозрівання. Трапляються хлопчики пубертатного періоду, але за документами їм не більше восьми років. Їх починають лікувати ендокринними препаратами, так і не з’ясувавши, що батьки цих дітей докинули їм п’ять років, щоб не платити штраф.
Географічне розділення багатих і бідних дітей у європейських містах припадає на XIX ст.
За доби Середньовіччя привселюдний показ своїх багатств був спектаклем. Багатій без вагань міг у розкішному костюмі відвідувати притулки для бідних або злиденні сім’ї. Класи перемішувалися на вулиці й у громадських місцях. Сегрегація не розділяла місто на багаті квартали й гетто з убогими халупами. Нездорові умови життя зачіпали всіх. Населення Європи безнастанно змішувалося. Іноземний студент зі шляхетної родини приїжджав до Парижа зі слугою або з молочним братом і за відсутності студентських гуртожитків винаймав житло в мешканців Латинського кварталу, не шукаючи будинку, що відповідав би його стану18.
Клірики, які прирекли себе на добровільну безшлюбність, приймали як своїх власних дітей тих, кого не могли утримувати батьки. Учні мешкали в них, поки тривало навчання. В обмін на це вони були приречені поповнювати собою число слуг Божих. Лише в другій половині XVIII ст. заможні почали зачинятися у своїх кварталах і відділятися від трудового населення. Поняття багатих кварталів (beaux quartiers) виникає за часів барона Османа19. Хто б сказав до XIX ст.: «Гайда гульнемо з простолюдом у нетрях»? Буржуазія жила пліч-о-пліч із паризькою сіромою.
Тимчасом як клірики примножували свою кількість, рекрутуючи представників бідного класу до своїх лав, дворянство продовжувало традицію просування молоді на службі.
Якщо ти був сином високопосадовця, то у віці від семи до чотирнадцяти років тебе доправляли служити до інших знатних людей, щоб потім самому стати сеньйором, паном, якому служитимуть інші. Здоровий глузд підказував: для того щоб навчитися управляти слугами, потрібно спершу навчитися самому бути слугою.
Бідні діти, яких віддали служити в багаті доми, залишалися в розпорядженні господаря й після чотирнадцяти років або переходили до інших господарів. Але й вони діставали користь від років навчання. У вісім років вони фізично обслуговували все, що стосувалося практичного життя, для молодших дітей у домі, але заразом, підростаючи, навчалися того самого, що і їхні
